Роздуми про незалежність, сучасну демократію і реформи

Стаття Е.А. Піньковської  "ПОГЛЯД НА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ І РЕФОРМИ ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ РОЗМІРУ КОНКРЕТНОЇ ПЕНСІЇ ЧИ ХТО ДУМАЄ ПРО НАРОД ШАНОБЛИВО?" спонукала до подальших роздумів на цю тему з огляду на сьогоднішні світові реалії :

Воля, незалежність, реформи – ці слова й досі звучать сильно й переконливо.

Наприкінці 1980-х років народи, які жили в складі Радянського Союзу (великої держави з 15 республік), повірили в ідею Перебудови – серйозні зміни в політиці, економіці та повсякденному житті.

Колишня супердержава спробувала себе оновити. Але замість оновлення система просто розвалилася. У грудні 1991 року СРСР припинив існувати, і кожна республіка стала незалежною державою.

Одночасно в суспільство прийшли нові цінності: свобода, демократія, ринкова економіка. Людям довелося швидко вчитися жити за новими правилами, брати відповідальність на себе, а не чекати вказівок «згори».

Багато термінів тих часів сьогодні звучать дещо архаїчно чи заплутано. Але суть одна: люди шукали (і досі шукають) таку модель держави, де можна жити вільно, гідно й без чужого диктату.

Тоді ж закінчилася «холодна війна» і почалося «потепління» між Сходом і Заходом. Але за цим потеплінням стояв і потужний економічний тиск: капіталістичний світ перемагав у конкуренції, а планова економіка СРСР виявилася нежиттєздатною. Водночас у радянське суспільство проникали ідеї західної свободи й демократії – і для більшості людей вони були абсолютно новими й незвичними.

Так Україна (як і інші республіки) отримала незалежність.

Що тоді з’явилося по-справжньому вперше

Свобода – це коли людина може діяти так, як вважає правильним, але при цьому розуміє закони й свою відповідальність перед іншими.

Вільна людина – та, яка не боїться висловлюватися й діяти, бо не відчуває постійного тиску чи страху покарання.

Незалежність держави – це коли країна сама вирішує свою долю й не мусить питати дозволу в іншої держави.

Суверенітет – повна самостійність країни як усередині (внутрішні закони, правила), так і зовні (міжнародна політика).

А що з демократією?

В Україні почалося будівництво так званої демократії. Чому так званої – тому що розпорошена еліта суспільства увесь час твердила про демократію, не розуміючи смислу самого поняття «демократія». 

Звернімось до тлумачень: демократія – устрій, де влада належить народу, а важливі рішення ухвалюються через вибори. Насправді, починаючи з 1990-х і дотепер реальна влада належала не стільки виборцям, скільки кільком дуже багатим людям – олігархам. Вони вирішували, хто стане президентом, прем’єром, хто отримає вигідні контракти. Виборів було багато, партій було багато, але результат часто залежав від того, хто більше заплатив за телевізійну рекламу й хто з ким «домовився». Таку систему називають олігархічною демократією – коли зовнішньо все виглядає демократично, а насправді керують гроші й зв’язки.

Народна демократія – формально існує парламент і вибори, але в управлінні зберігаються авторитарні елементи – сильний вплив правлячої партії чи групи. Це офіційна назва режимів у Східній Європі (Польща, Угорщина, Чехословаччина, НДР тощо) та Азії після 1945 року. Там справді були парламенти й вибори, але все контролювала комуністична партія. Це був евфемізм для «диктатури пролетаріату в перехідний період».

Ліберальна демократія – це коли, крім виборів, працюють ще кілька важливих речей:

• незалежні суди, куди може звернутися будь-хто,
• вільні ЗМІ, які можуть критикувати владу без страху,
• рівні правила для всіх – і для простої людини, і для мільярдера,
• реальна можливість для звичайної людини піти в політику, а не тільки для тих, у кого є мільйони на кампанію.

Так, у багатьох країнах (і в Україні теж) великі гроші впливають на політику сильніше, ніж мали б. Це реальна проблема. Але це не суть ліберальної демократії – це її хвороба, яку політологи називають «захопленням держави олігархами» (state capture) або «дефектною демократією». Коли гроші вирішують усе – це вже не чиста ліберальна демократія, а її деградація (олігархічна демократія чи гібридний режим).

Підсумовуємо про сучасну демократію

• Якщо одна партія править вічно – це однопартійна автократія (Китай, Північна Корея, Росія Путіна).
• Якщо вибори є, але влада все одно не змінюється і суд/ЗМІ під контролем – це ілліберальна демократія (Угорщина Орбана, Туреччина Ердогана).
• Якщо вибори є, але реально вирішують кілька багатих кланів – це олігархічна демократія (Україна часів незалежності).
• Коли все це є + незалежні інституції стримують і владу, і гроші – це ліберальна демократія (Канада, Німеччина, Естонія, частково Польща, частково Україна зараз).