Соціальне замовлення у Білій Церкві у поперечному шпагаті

20 грудня 2018 року був визначальним днем для соціального замовлення у 2019 році, адже на бюджетній сесії депутати мали затвердити фінансування проведення конкурсу соціальних проектів в сумі 900 тисяч гривень, як було визначено у відповідній Програмі, що була прийнята лише місяць тому.

Знаючі люди вже після затвердження Програми казали нам, щоб не розслаблялися, і переконували, що грошей на її виконання депутати не виділять. Вони помилились. Таки виділили, але... в 10 разів менше, ніж планувалося. Пропонуємо переглянути, як голосували депутати.

Риторичне запитання - чи можна з такою сумою починати конкурс соціального замовлення - навіть не варто задавати. Це наче якесь посміховисько і відверте знущання над громадськими організаціями, які було повірили депутатам міськради і вже готують свої проекти на конкурс соціального замовлення.

З іншого боку - конкурс таки затвердили, подяка їм, могли б і цього не зробити.

Перші гарячі висновки (остаточні дивіться кінці матеріалу):

1. Непослідовність рішень депутатів і посадовців знищує довіру до влади загалом.
2.  Соціальне замовлення – це реальний рушій розвитку громадянського суспільства.
3. Лишається ще примарний, але шанс, що депутати переглянуть своє рішення і таки знайдуть необхідну суму для повноцінного конкурсу соціального замовлення.

***

Все почалося з посадовців, які готували проект бюджету і формували порядок денний. Поки що невідомо, хто саме з чиновників порушив листопадовий депутатський вердикт про фінансування соціального замовлення.

Те, що питання фінансування соцзамовлення не впало як сніг на голову за вимогою депутатів Андрія Короля та Ігоря Гейла, для депутатів і посадовців не новина. Більш того, зразу після отримання інформації про відсутність фінансування соціального замовлення у проекті бюджету ми направили листа міському голові Геннадію Дикому. Його ж копія була роздана усім депутатам. Знайомтеся.

ДЕ МЕЖА МІЖ СВОБОДОЮ І ВСЕДОЗВОЛЕНІСТЮ?

Сьогодні молодь, яка виросла в умовах проголошеної свободи і демократії в одній конкретно взятій країні, із захватом зруйнувала, крім пам'яток про минуле життя своїх батьків і дідів, ще і всі державні інститути, почала поступово тверезішати. Все більше відчуваючи на собі жах безрозсудної вседозволеності.

Хто винен, що відомства, які мають стримувати осіб, що демонструють у суспільстві аморальну і божевільну поведінку, діють «не так», «не там», «не з тими»? Невже справа в тому, що загальне сп'яніння свободою все ще триває? Що робити? Мається на увазі: що робити «непитущим» і тим, хто вже повністю «протверезів»? Як, що, коли, кому щось вирішувати і щось забороняти? І що робити волелюбним людям у вільній і незалежній державі, якщо їх мову і дії починають забороняти, припиняти, засуджувати?
Ось на ці сакраментальні питання відповіді знають люди віруючі й розумно мислячі.
Перша відповідь прозвучить, як не дивно, у вигляді питання: «а судді хто»? Друга відповідь, теж у вигляді питання: а ти сам-то що пропонуєш? І третя запитальна відповідь або відповідне запитання: а сам-то ти що уже зробив і наскільки ефективним є те, що ти зробив для протверезіння і оздоровлення суспільної моралі? Ото ж бо й воно! Дуже багато розумні люди звикли скаржитися, дорікати, критикувати, констатувати те, що не подобається. «Жнив багато та робітників мало» (Лк. 10: 2)
І що робити? Знову заборони: не робити того, не говорити цього? Як же співвіднести поняття вільної волі і численних заборон, що виходять у дитинстві від батьків, в юності – від вчителів, у зрілому віці – від державних мужів? Де ж вона, свобода?

Як тебе полюбити, Києве…

Коли друзі запропонували переглянути кілька відеозамальовок з проекту «Наш дім» (див. Facebook чи YouTube), що був створений за підтримки Українського культурного фонду, мимоволі мені згадалась давня історія 2002 року. Тоді один із впливових депутатів Білоцерківської міськради спробував за своєю ініціативою запросити нашу невелику групу мислителів створити концепцію Програми розвитку міста. І в тексті написаного нами документа була фраза «Наше місто». В сенсі – місто його мешканців.
Ця фраза викликала коротку репліку тодішнього міського голови «не ваше, а наше місто», після чого депутат на певний час перестав бути впливовим.
З таким чорногуморним настроєм я поринув у нетрі Фейсбука…