НЕЗАЛЕЖНІСТЬ І САМОВИЗНАЧЕННЯ (чи часто збігається бажане з дійсним?)

 

«Народ хоче бути незалежним!»  
"Народ має право на самовизначення!"
Чий слух не пестять ці гасла? Хто скаже, що сказані слова погані чи неправильні?

Справді, і слова добрі, і бажання правильне у народу, який (чи якого хтось - вождь, партія, уряд) проголосив незалежність і самовизначення. Здійснилося! Заявили! Якось утрясли всі формальності. Де-юре стали незалежними та отримали право на самовизначення. Саме час радіти народові, що бажана вікова мрія здійснилася.
Чи не збулася? Чи не у всіх? Чи треба ще щось робити, щоб стати справді незалежними? Невже треба самим думати, самим вирішувати, самим вибирати, самим будувати, виробляти, вчити, лікувати та захищатися, якщо оголосили, що вже ні від кого не залежні? Чому дійсність зовсім не така, про яку мріялося? Весь час чогось не вистачає, щось іде не так, хтось веде не туди. Хто винен, що чверть століття оголошена та узаконена незалежність не настає?

Та й як їй настати? То Газпром «заламує» непосильні ціни на газ (а грошей у бюджеті немає!) То Міжнародний Валютний Фонд не дає грошей у кредит (стільки, скільки нам треба!) То інвестори – ні свої, ні зарубіжні не хочуть вкладати кошти у розвиток економіки незалежної країни (посилаючись на корупцію та слабке законодавство). То Євросоюз і США не постачають зброю (для встановлення миру та позаблокового статусу самовизначеної країни).

Невже винен не Газпром, не МВФ, не ЄС, не США, а сам народ, який уже незалежний, але ще не визначився, чого він хоче і що може побудувати? А якщо припустити думку, що народ сам винний, - тоді що робити? 

З ким? Із народом щось треба робити, і що треба робити?

Відповідь: просвітлювати, навчати, виховувати. Кому і як слід це робити?

На останнє запитання є відповідь. Самостійна, доросла, працелюбна і розумно мисляча людина зазвичай починає будівництво свого нового життя зі складання плану, в якому ретельно продумуються три основні позиції:

• що він має зробити;
• що він хоче зробити (з того, що має зробити особисто);
• що він може зробити (самостійно з того, що хоче зробити).

Склавши план, уточнює сили, кошти, час виконання поставленої мети.

Далі визначається з ким, коли і з чого починати будувати, досягати, здійснювати (руйнуючи чи творячи) нове, необхідне, добре. При цьому треба намагатися нікого не обтяжити своїм безсиллям, нездоров'ям, незнанням. 

Ця порада хороша для однієї людини, а що треба зробити, щоб країна стала незалежною, вільною та процвітаючою? Є відповідь і на це питання: треба об'єднати зусилля співгромадян, які визначились у векторі подальшого розвитку країни.

• у релігії – через любов до ближнього, як до самого себе;
  
• у мистецтві  – за відповідністю сприйняття (класичного чи поп стилю);
• у науці  – з правдивості, відповідальності, прозорливості у відкриттях;
• у політиці  – з мирного, позаблокового, без'ядерного розвитку;
• в економіці  – з професійної, поважної співпраці;
• у судочинстві  – з законослухняності, компетентності та справедливості.

Від числа незалежних, самостійних, працьовитих, розумно мислячих і визначних співгромадян у кожній із зазначених сфер впливу залежатиме рівень досягнення бажаної свободи. П'ять ступенів до свободи та самостійності можна уявити так:

1. Раб (підкорений обставинам),
2. Слуга (слуга панів),
3. Працівник (підпорядкований волі господарів),
4. Учень (слухняний законам та правилам),
5. Співробітник (причетний до праці людей-однодумців).

Нам настав час нарешті визначитися, на якому ступені свободи ми перебуваємо. Усі разом і кожен окремо.  

Е. А. Піньковська

Джерело