Хтось запитав: «Чи правильно говорять, що за зло треба платити добром?» Учитель сказав: «А чим же тоді платити за добро? За зло треба платити по справедливості, а за добро – добром». Конфуцій
Спробуємо осмислити глибинні причини цього явища з точки зору сучасної соціальної філософії та крізь призму ідей справедливості. А також окреслити можливі напрями трансформації суспільства.Ми говоримо про справедливість як ціннісну та цивілізаційну категорію. І стверджуємо, що 5 століть тому людство зробило цивілізаційний вибір на користь маніпулятивної системи управління. Ключовими постатями у цьому виборі були Н.Макіавеллі та С.Оріховський-Роксолан.
Італійський мислитель і політик Ніколо Макіавеллі (1469-1527) відомий передусім своїми працями «Правитель» (1513), «Роздуми на першу декаду Тита Лівія» (1519), «Історія Флоренції» (1532). Він вважав, що для здійснення держави та її влади, яка втілює розумне в людському, виправданими є будь-які засоби – аж до найвищих злочинів щодо людини. Більше того, це навіть обов‘язкове. Фактично, саме Н.Макіавеллі можна вважати творцем ідеї маніпулятивної влади.
Макіавеллівську традицію в європейській політичній думці продовжили Г.Моск, В.Парето, Ж.Сорель, які відстоювали ідею, що невід'ємним атрибутом будь-якої соціальної системи є існування вищої, привілейованої верстви суспільства.
На думку українського історика, філософа і гуманіста XVI століття Станіслава Оріховського-Роксолана, «справедливість – це душа держави, головна чеснота, на основі якої мають вирішуватися всі питання. Держави, позбавлені справедливості, є ні чим іншим, як справжньою злочинністю. І в цій державі злочинна влада так просто не віддасть свої «відвоювання» в народу. Тому лише єдність навколо скривджених для захисту справедливості зможе послужити відновленню істинної державності, де найбільшою цінністю є людина, захищена законом».
Справедливість завжди перебувала в центрі уваги філософів і науковців гуманітарного спрямування, під час розгляду людини, як істоти політичної (чи коректніше було б сказати, “полісної”, у розумінні Аристотеля), соціальної. Тої, яка не існує ізольовано, відтак впливає і зазнає впливу, тобто є водночас суб’єктом і об’єктом соціальної дії.
Справедливість — це загальна моральна санкція спільного життя людей, що розглядається головним чином під кутом зору протистояння бажань, інтересів, обов’язків; спосіб обґрунтування і розподілу між індивідами вигод і тягарів їх спільного існування в рамках єдиного соціального простору. Таким чином, специфічний предмет справедливості — благо і зло спільного існування в рамках єдиного соціального простору.
Поняття справедливості в історичному філософському процесі змінювалося від Платона, Арістотеля, Фоми Аквінського до І.Бентама, Дж.Роулза та інших.
У необхідності принципу справедливості з соціальних філософів мало хто сумнівається. Більш спірним вважається питання про шляхи досягнення суспільства справедливості. Сучасні автори вважають передумовою і підставою справедливості суспільний договір. Вперше концепція суспільного договору була висунута Дж. Локком, В. Кантом та Ж.-Ж. Руссо. У наші дні ця концепція реанімована Дж. Роулзом і Ю. Хабермасом.
Сучасні етичні дискусії про справедливість фокусуються навколо Теорії справедливості американського професора Джона Роулса. Ця теорія має синтетичний характер, узагальнює різні рівні й аспекти справедливості, пропонує ідеально-типову модель справедливості в ліберально-демократичних суспільствах. Її нормативною основою є два принципи:
1) Кожна людина повинна мати рівні права у відношенні найбільш великої схеми рівних основних воль, сумісних з подібними схемами воль для інших.
2) Соціальні й економічні нерівності повинні бути улаштовані так, щоб вони були: а) до найбільшої очікуваної вигоди найменш вдалих і б) робили доступ до посад і статусів відкритим для усіх в умовах чесної рівності можливостей.
Згідно концепції швейцарського психолога Карла Густава Юнга (1875-1961), особа (душа) людини складається з трьох взаємодіючих структур: свідомість (Его), особистого несвідомого і колективного несвідомого.
Свідомість (Его) – індивідуальна психологічна структура, що включає ті думки, почуття, спогади і відчуття, завдяки яким людина усвідомлює себе, регулює свою свідому діяльність.
Особисте індивідуальне несвідоме – сукупність інстинктів, які сприяють виживанню, і "несвідомих комплексів", або емоційно заряджених думок і почуттів, витіснених зі свідомості.
Колективне несвідоме – найбільш глибинний рівень психіки, основна структура особистості, в якій зібрано весь культурно-історичний досвід людства, представлений у психіці людини у вигляді успадкованих архетипів – вроджених психологічних факторів, первинних ідей. Колективне несвідоме – "це духовний спадок всього, що було пережито людством"; це "спільна душа, яка не має часових меж"; фундамент індивідуальної психіки. Колективне несвідоме складається з сукупності архетипів.
Саме колективним та індивідуальним несвідомим визначаються цінності, притаманні суспільству. Звідси й ростуть корені мудрості «кожен народ заслуговує свого Уряду».
Спробуємо поглянути на ціннісну мозаїку в Україні, яка частіше зводиться до протистояння європейських цінностей і ще якихось незрозумілих, притаманних нам цінностей.
Поняття «європейські цінності» вже тривалий час присутні в політичній риториці, проте чітко сформулював їх лише відомий український економіст О.Пасхавер:
1. Свобода вибору для себе й інших. Це та форма існування, без якої люди не в змозі самореалізуватися.
2. Схильність до об’єднання, співпраці й компромісів. Визнання компромісу не програшом, а найкращим рішенням.
3. Відповідальність за свої слова і зобов’язання.
Сучасному українському суспільству більш притаманні цінності виживання, що мають глибокі історичні корені та за своєю структурою й спрямованістю протилежні європейським. Заради виживання можна збрехати, уникнути відповідальності, ігнорувати інтереси інших людей, крім своїх знайомих чи близьких. Свобода може бути лише власна і самообмежень не існує. Ми не віримо нікому, окрім близьких нам людей, з чого випливає безліч наслідків, зокрема й малодієздатна держава та корупція як загальноприйнятий спосіб життя. Цього корупційного державного колоса підпирають безвідповідальність посадових і виборних осіб за свої дії чи бездіяльність, хаос в управлінні та брак культури у всіх сферах життя.
Все це не характеристика влади, це – характеристика суспільства. За останні 25 років влада лише посилила ці риси за допомогою негативного відбору. Негативний відбір пішов як з точки зору відповідальності, так і з точки зору професіоналізму, моральності. Тому необхідна потужна хвиля ціннісного впливу, характерна для всіх великих рухів. Сукупно це мають бути проєвропейські системи освіти, просвіти, інформації й пропаганди. Це фундаментальне завдання на десятиліття. Неможливо примусово змінити цінності народу, але можна зробити психологію виживання немодною.
Враховуючи те, що цінності більшою мірою відносяться до сфери індивідуального та колективного несвідомого, а також культурології, можемо стверджувати, що трансформація суспільства може здійснюватися через примат культури.
Про важливість культури в суспільному житті писав М.Бердяєв :
«В жизни общественной духовной примат принадлежит культуре. Не в политике и не в экономике, а в культуре осуществляются цели общества. И высоким качественным уровнем культуры измеряется ценность и качество общественности».
Емма Піньковська, лікар, письменниця, голова Товариства жінок м.Фастова: «Очевидно, на суспільну мораль і розвиток душевно-духовних якостей у співтоваристві людей впливає не клімат, не назва країни, не державний лад і навіть не національність. Що ж тоді? На поведінку будь-якої людини впливає наявність внутрішньої культури. Внутрішня культура – це сукупність досягнень в розвитку інтелекту, сили волі, справедливості у своїх вчинках. Іншими словами розумно мисляча людина, керується честю, совістю і почуттям власної гідності у своїх словах та вчинках».
Зеновій Мазурик, віце-президент українського національного комітету ІСОМ: «…Головне питання для України полягає в тому, щоб повністю усвідомити і прийняти модернізаційні процеси в економіці й суспільстві, а потім розробити відповідну до цього культурну політику. Модернізація сама по собі є культурним феноменом, і будь-яка національна культурна політика, що не змогла осмислити і відреагувати на модернізаційні тенденції й процеси в суспільстві, буде приречена на маргіналізацію і діятиме в обмеженому і штучно створеному просторі, що й спостерігаємо сьогодні.
Управляти модернізаційним процесом складніше, ніж розставляти на відповідальні пости нефахових, неграмотних управлінців, але «своїх» відданих функціонерів. У такому процесі розуміння культури має бути ширшим, а її роль має вийти за межі галузі. Культура як модернізаційний чинник інтегрує і збалансовує всі види суспільної діяльності, урівноважує свободу відповідальністю, творить культурні обмеження. А без цього неможливий рух у краще майбутнє».
В той же час, ми спостерігаємо декларовані виконавчою владою 62 реформи, потім майже вдвічі більше, які жодним чином не торкаються культури і культурної стратегії. А хто ці реформи буде втілювати?
За твердженням М.Бердяєва:
«Строителем жизни, строителем новой России может быть лишь демократия нового душевного типа, с развитым чувством ответственности, с развитым инстинктом производительности, с крепким сознанием национального и государственного целого и связи с историческим прошлым, т. е. творческая национальная демократия. Демократия должна создать аристократию, т. е. подбор лучших. Россия должна найти в себе расу людей, способных к власти, новую аристократию».
Де знайти нових аристократів?
Якщо поглянути на суспільство як на своєрідний багатошаровий «пиріг», можна умовно виділити наступні шари:
7. Релігія
6. Філософія
5. Культура, наука, освіта, медицина
4. Політика
3. Економіка
2. Правовий захист
1. Армія
Що маємо зараз? На всі рівні державної та місцевої влади (4. Політика – "золота" середина), включаючи найвищі пости, прийшло багато людей з бізнесу (економіка, нижчий шар). Вони принесли з собою як корисні риси (наполегливість, облік, винахідливість, підприємливість та інші якості), так і невміння бачити глибинні причини, намагання бути головним і навіть відособленість (згадайте численні мікро- і макровійни за бізнес між колишніми партнерами і практичне невміння сучасних українських бізнесменів налагодити прозоре і чесне державно-приватне партнерство). А ще дуже яскраво проявилося послужництво (його ще називають "кумівство" – опора на родичів, кумів, партнерів, перевірених і залежних підлеглих).
Що може і повинне протиставити цьому суспільство? Прихід в політику філософів з більш високого рівня. Людей, спроможних глибоко осмислювати картину життя, тенденції розвитку суспільства і пропонувати найбільш безпечні і корисні для суспільства шляхи розвитку. Тобто, філософи спроможні заглянути далеко за горизонт нашого прямолінійного бачення і підказати, що треба робити, щоб забезпечити сталий розвиток суспільства. Саме вони можуть стати елітою суспільства – носіями ідеології справедливості, про що говорив С.Оріховський-Роксолан.
На думку Е.Піньковської, «Філософи і мислителі, які вміють бачити будь-які явища в цілому, легше враховують помилки минулого, прорахунки в сьогоденні і можуть передбачати перспективу розвитку майбутнього. Таких, мислячих широко, мирних і справедливих людей намагаються обирати в число керівників колективів, глав урядів, вождів. У цих водіїв народних мас (філософів) перевіряється в період змін моральна висота в питаннях міри, милосердя, мужності та мудрості».
Наявні в Україні політичні партії виявилися нездатними на кардинальні кроки у суспільних перетвореннях. Більш того, вони не мають і не хочуть мати стратегії перетворень. Натомість суспільство втягнуте у беззмістовне обговорення намірів про десятки так званих ре-ФОРМ (зміни «форми» зі сталим «змістом») без принципової зміни філософії державотворення. Партії продовжують спиратися на простих обивателів, які дивляться на справедливість життя крізь призму власного «шлунково-кишкового мислення».
Перший «похід» філософів у владу вже відбувся (маємо на увазі "План розвитку країни", з яким 2006 року пішла на вибори партія "Віче"). Проте цей похід виявився невдалим. З одного боку, це проблеми самих партійців. З іншого – суспільство продемонструвало, що воно ще не готове почути філософів. І надалі вперто голосує за невдах, злодіїв, зрадників і шахраїв, навіть після Революції Гідності.
Висновки:
1. Розвиток української держави здійснюється хаотично, в інтересах вузької групи осіб, спираючись на маніпулятивні технології управління та усталені суспільні цінності виживання. Як результат, чинне законодавство 25 років ретельно підлаштовувалося в інтересах корупціонерів з Системи Адміністративної Ренти, які нині заявляють про "неможливість зворотної дії закону" чи "непорушність приватної власності" (вкраденої у суспільства).
2. Держава потребує невідкладного створення Стратегії розвитку, яка базується на цінностях і культурних пріоритетах, цінності виживання мають бути трансформованими в цінності розвитку (їх ще можна назвати європейськими).
3. Подолати корупційну систему можна лише через концентроване та рішуче руйнування її ключових "стовпів": безвідповідальність посадових і виборних осіб за свої дії чи бездіяльність, хаос в управлінні та брак культури у всіх сферах життя. Для цього потрібні справедливі закони, чіткі та однозначні процедури, справедливе покарання та нова культурно-освітня стратегія.
4. Потрібен відкритий філософський дискурс про нові правила життя (новий суспільний договір) на новому ціннісному фундаменті культури. Саме там, де громадяни та наймані управлінці під назвою «влада» є у постійній взаємодії. А вже на втілення суспільного договору про правила на рівні громад має бути сформований суспільний запит на побудову нового законодавчого поля в державі.
5. Потрібно нарешті віддати громадянам України маніпулятивно відібране у них право на вільне волевиявлення на виборах. Як зазначила Е.Піньковська: «Правильніше за все не втрачати надії на те, що в окремо взятій країні люди вже і тепер можуть вибирати собі уряд за наявністю в співгромадян високої ерудиції + високого професійного досвіду + високого ступеня законослухняності + високої моральності. Згодом ці якості стануть головними критеріями відбору найдостойнішого між кандидатами, які наважилися зайняти місця в «правлячих верхах».
6. Настав нарешті час переглянути основи демократії як фундаменту народовладдя. Адже з розвитком інструментів маніпуляції та загальним зниженням рівня культури в суспільстві так звана «більшість» стає нездоланною перепоною на шляху розвитку країни і консервує нинішній її стан.
7. Релігія
6. Філософія
5. Культура, наука, освіта, медицина
4. Політика
3. Економіка
2. Правовий захист
1. Армія
Що маємо зараз? На всі рівні державної та місцевої влади (4. Політика – "золота" середина), включаючи найвищі пости, прийшло багато людей з бізнесу (економіка, нижчий шар). Вони принесли з собою як корисні риси (наполегливість, облік, винахідливість, підприємливість та інші якості), так і невміння бачити глибинні причини, намагання бути головним і навіть відособленість (згадайте численні мікро- і макровійни за бізнес між колишніми партнерами і практичне невміння сучасних українських бізнесменів налагодити прозоре і чесне державно-приватне партнерство). А ще дуже яскраво проявилося послужництво (його ще називають "кумівство" – опора на родичів, кумів, партнерів, перевірених і залежних підлеглих).
Що може і повинне протиставити цьому суспільство? Прихід в політику філософів з більш високого рівня. Людей, спроможних глибоко осмислювати картину життя, тенденції розвитку суспільства і пропонувати найбільш безпечні і корисні для суспільства шляхи розвитку. Тобто, філософи спроможні заглянути далеко за горизонт нашого прямолінійного бачення і підказати, що треба робити, щоб забезпечити сталий розвиток суспільства. Саме вони можуть стати елітою суспільства – носіями ідеології справедливості, про що говорив С.Оріховський-Роксолан.
На думку Е.Піньковської, «Філософи і мислителі, які вміють бачити будь-які явища в цілому, легше враховують помилки минулого, прорахунки в сьогоденні і можуть передбачати перспективу розвитку майбутнього. Таких, мислячих широко, мирних і справедливих людей намагаються обирати в число керівників колективів, глав урядів, вождів. У цих водіїв народних мас (філософів) перевіряється в період змін моральна висота в питаннях міри, милосердя, мужності та мудрості».
Наявні в Україні політичні партії виявилися нездатними на кардинальні кроки у суспільних перетвореннях. Більш того, вони не мають і не хочуть мати стратегії перетворень. Натомість суспільство втягнуте у беззмістовне обговорення намірів про десятки так званих ре-ФОРМ (зміни «форми» зі сталим «змістом») без принципової зміни філософії державотворення. Партії продовжують спиратися на простих обивателів, які дивляться на справедливість життя крізь призму власного «шлунково-кишкового мислення».
Перший «похід» філософів у владу вже відбувся (маємо на увазі "План розвитку країни", з яким 2006 року пішла на вибори партія "Віче"). Проте цей похід виявився невдалим. З одного боку, це проблеми самих партійців. З іншого – суспільство продемонструвало, що воно ще не готове почути філософів. І надалі вперто голосує за невдах, злодіїв, зрадників і шахраїв, навіть після Революції Гідності.
Висновки:
1. Розвиток української держави здійснюється хаотично, в інтересах вузької групи осіб, спираючись на маніпулятивні технології управління та усталені суспільні цінності виживання. Як результат, чинне законодавство 25 років ретельно підлаштовувалося в інтересах корупціонерів з Системи Адміністративної Ренти, які нині заявляють про "неможливість зворотної дії закону" чи "непорушність приватної власності" (вкраденої у суспільства).
2. Держава потребує невідкладного створення Стратегії розвитку, яка базується на цінностях і культурних пріоритетах, цінності виживання мають бути трансформованими в цінності розвитку (їх ще можна назвати європейськими).
3. Подолати корупційну систему можна лише через концентроване та рішуче руйнування її ключових "стовпів": безвідповідальність посадових і виборних осіб за свої дії чи бездіяльність, хаос в управлінні та брак культури у всіх сферах життя. Для цього потрібні справедливі закони, чіткі та однозначні процедури, справедливе покарання та нова культурно-освітня стратегія.
4. Потрібен відкритий філософський дискурс про нові правила життя (новий суспільний договір) на новому ціннісному фундаменті культури. Саме там, де громадяни та наймані управлінці під назвою «влада» є у постійній взаємодії. А вже на втілення суспільного договору про правила на рівні громад має бути сформований суспільний запит на побудову нового законодавчого поля в державі.
5. Потрібно нарешті віддати громадянам України маніпулятивно відібране у них право на вільне волевиявлення на виборах. Як зазначила Е.Піньковська: «Правильніше за все не втрачати надії на те, що в окремо взятій країні люди вже і тепер можуть вибирати собі уряд за наявністю в співгромадян високої ерудиції + високого професійного досвіду + високого ступеня законослухняності + високої моральності. Згодом ці якості стануть головними критеріями відбору найдостойнішого між кандидатами, які наважилися зайняти місця в «правлячих верхах».
6. Настав нарешті час переглянути основи демократії як фундаменту народовладдя. Адже з розвитком інструментів маніпуляції та загальним зниженням рівня культури в суспільстві так звана «більшість» стає нездоланною перепоною на шляху розвитку країни і консервує нинішній її стан.
Панько Валерій
Немає коментарів:
Дописати коментар