понеділок, 19 червня 2017 р.

Держава справедливості проти маніпуляційного олігархату

Хтось запитав: «Чи правильно говорять, що за зло треба платити добром?» Учитель сказав: «А чим же тоді платити за добро? За зло треба платити по справедливості, а за добро – добром».             Конфуцій

Щочотири роки, після чергових виборів розчаровані українці вчергове лаються, що «не тих обрали», і лише зрідка згадують мудрість "кожен народ заслуговує на свій уряд". Останнім часом досить часто в інтернет-ресурсах, у пресі стали повторювати цитату Дж.Оруелла "Люди, які голосують за невдах, злодіїв, зрадників і шахраїв, не є їх жертвами. Вони співучасники..." 
Спробуємо осмислити глибинні причини цього явища з точки зору сучасної соціальної філософії та крізь призму ідей справедливості. А також окреслити можливі напрями трансформації суспільства.
Ми говоримо про справедливість як ціннісну та цивілізаційну категорію. І стверджуємо, що 5 століть тому людство зробило цивілізаційний вибір на користь маніпулятивної системи управління. Ключовими постатями у цьому виборі були Н.Макіавеллі та С.Оріховський-Роксолан.

Італійський мислитель і політик Ніколо Макіавеллі (1469-1527) відомий передусім своїми працями «Правитель» (1513), «Роздуми на першу декаду Тита Лівія» (1519), «Історія Флоренції» (1532). Він вважав, що для здійснення держави та її влади, яка втілює розумне в людському, виправданими є будь-які засоби – аж до найвищих злочинів щодо людини. Більше того, це навіть обов‘язкове. Фактично, саме Н.Макіавеллі можна вважати творцем ідеї маніпулятивної влади.
Макіавеллівську традицію в європейській політичній думці продовжили Г.Моск, В.Парето, Ж.Сорель, які відстоювали ідею, що невід'ємним атрибутом будь-якої соціальної системи є існування вищої, привілейованої верстви суспільства.


На думку українського історика, філософа і гуманіста XVI століття Станіслава Оріховського-Роксолана, «справедливість – це душа держави, головна чеснота, на основі якої мають вирішуватися всі питання. Держави, позбавлені справедливості, є ні чим іншим, як справжньою злочинністю. І в цій державі злочинна влада так просто не віддасть свої «відвоювання» в народу. Тому лише єдність навколо скривджених для захисту справедливості зможе послужити відновленню істинної державності, де найбільшою цінністю є людина, захищена законом».

Справедливість завжди перебувала в центрі уваги філософів і науковців гуманітарного спрямування, під час розгляду людини, як істоти політичної (чи коректніше було б сказати, “полісної”, у розумінні Аристотеля), соціальної. Тої, яка не існує ізольовано, відтак впливає і зазнає впливу, тобто є водночас суб’єктом і об’єктом соціальної дії.

Справедливість — це загальна моральна санкція спільного життя людей, що розглядається головним чином під кутом зору протистояння бажань, інтересів, обов’язків; спосіб обґрунтування і розподілу між індивідами вигод і тягарів їх спільного існування в рамках єдиного соціального простору. Таким чином, специфічний предмет справедливості — благо і зло спільного існування в рамках єдиного соціального простору.

Поняття справедливості в історичному філософському процесі змінювалося від Платона, Арістотеля, Фоми Аквінського до І.Бентама, Дж.Роулза та інших.

У необхідності принципу справедливості з соціальних філософів мало хто сумнівається. Більш спірним вважається питання про шляхи досягнення суспільства справедливості. Сучасні автори вважають передумовою і підставою справедливості суспільний договір. Вперше концепція суспільного договору була висунута Дж. Локком, В. Кантом та Ж.-Ж. Руссо. У наші дні ця концепція реанімована Дж. Роулзом і Ю. Хабермасом.

Сучасні етичні дискусії про справедливість фокусуються навколо Теорії справедливості американського професора Джона Роулса. Ця теорія має синтетичний характер, узагальнює різні рівні й аспекти справедливості, пропонує ідеально-типову модель справедливості в ліберально-демократичних суспільствах. Її нормативною основою є два принципи:

1) Кожна людина повинна мати рівні права у відношенні найбільш великої схеми рівних основних воль, сумісних з подібними схемами воль для інших.

2) Соціальні й економічні нерівності повинні бути улаштовані так, щоб вони були: а) до найбільшої очікуваної вигоди найменш вдалих і б) робили доступ до посад і статусів відкритим для усіх в умовах чесної рівності можливостей.

Згідно концепції швейцарського психолога Карла Густава Юнга (1875-1961), особа (душа) людини складається з трьох взаємодіючих структур: свідомість (Его), особистого несвідомого і колективного несвідомого.

Свідомість (Его) – індивідуальна психологічна структура, що включає ті думки, почуття, спогади і відчуття, завдяки яким людина усвідомлює себе, регулює свою свідому діяльність.

Особисте індивідуальне несвідоме – сукупність інстинктів, які сприяють виживанню, і "несвідомих комплексів", або емоційно заряджених думок і почуттів, витіснених зі свідомості.

Колективне несвідоме – найбільш глибинний рівень психіки, основна структура особистості, в якій зібрано весь культурно-історичний досвід людства, представлений у психіці людини у вигляді успадкованих архетипів – вроджених психологічних факторів, первинних ідей. Колективне несвідоме – "це духовний спадок всього, що було пережито людством"; це "спільна душа, яка не має часових меж"; фундамент індивідуальної психіки. Колективне несвідоме складається з сукупності архетипів.

Саме колективним та індивідуальним несвідомим визначаються цінності, притаманні суспільству. Звідси й ростуть корені мудрості «кожен народ заслуговує свого Уряду».

Спробуємо поглянути на ціннісну мозаїку в Україні, яка частіше зводиться до протистояння європейських цінностей і ще якихось незрозумілих, притаманних нам цінностей.

Поняття «європейські цінності» вже тривалий час присутні в політичній риториці, проте чітко сформулював їх лише відомий український економіст О.Пасхавер:

1. Свобода вибору для себе й інших. Це та форма існування, без якої люди не в змозі самореалізуватися.

2. Схильність до об’єднання, співпраці й компромісів. Визнання компромісу не програшом, а найкращим рішенням.

3. Відповідальність за свої слова і зобов’язання.

Сучасному українському суспільству більш притаманні цінності виживання, що мають глибокі історичні корені та за своєю структурою й спрямованістю протилежні європейським. Заради виживання можна збрехати, уникнути відповідальності, ігнорувати інтереси інших людей, крім своїх знайомих чи близьких. Свобода може бути лише власна і самообмежень не існує. Ми не віримо нікому, окрім близьких нам людей, з чого випливає безліч наслідків, зокрема й малодієздатна держава та корупція як загальноприйнятий спосіб життя. Цього корупційного державного колоса підпирають безвідповідальність посадових і виборних осіб за свої дії чи бездіяльність, хаос в управлінні та брак культури у всіх сферах життя.

Все це не характеристика влади, це – характеристика суспільства. За останні 25 років влада лише посилила ці риси за допомогою негативного відбору. Негативний відбір пішов як з точки зору відповідальності, так і з точки зору професіоналізму, моральності. Тому необхідна потужна хвиля ціннісного впливу, характерна для всіх великих рухів. Сукупно це мають бути проєвропейські системи освіти, просвіти, інформації й пропаганди. Це фундаментальне завдання на десятиліття. Неможливо примусово змінити цінності народу, але можна зробити психологію виживання немодною.

Враховуючи те, що цінності більшою мірою відносяться до сфери індивідуального та колективного несвідомого, а також культурології, можемо стверджувати, що трансформація суспільства може здійснюватися через примат культури.

Про важливість культури в суспільному житті писав
М.Бердяєв :
 «В жизни общественной духовной примат принадлежит культуре. Не в политике и не в экономике, а в культуре осуществляются цели общества. И высоким качественным уровнем культуры измеряется ценность и качество общественности».
Про пріоритетність розвитку культури говорять і наші сучасники. Відомий російський кінорежисер Олександр Сокуров, визнаний одним із ста кращих режисерів світу усіх часів: «Самое главное, с чего все начинается – культура. Государство существует для обеспечения полноценного культурного развития людей. Все остальное – следствие. Будет определенный уровень культуры в государстве – будет такой же уровень культуры правительства, другая армия… И в промышленности будет все по-другому».

Емма Піньковська, лікар, письменниця, голова Товариства жінок м.Фастова: «Очевидно, на суспільну мораль і розвиток душевно-духовних якостей у співтоваристві людей впливає не клімат, не назва країни, не державний лад і навіть не національність. Що ж тоді? На поведінку будь-якої людини впливає наявність внутрішньої культури. Внутрішня культура – це сукупність досягнень в розвитку інтелекту, сили волі, справедливості у своїх вчинках. Іншими словами розумно мисляча людина, керується честю, совістю і почуттям власної гідності у своїх словах та вчинках».

Зеновій Мазурик, віце-президент українського національного комітету ІСОМ: «…Головне питання для України полягає в тому, щоб повністю усвідомити і прийняти модернізаційні процеси в економіці й суспільстві, а потім розробити відповідну до цього культурну політику. Модернізація сама по собі є культурним феноменом, і будь-яка національна культурна політика, що не змогла осмислити і відреагувати на модернізаційні тенденції й процеси в суспільстві, буде приречена на маргіналізацію і діятиме в обмеженому і штучно створеному просторі, що й спостерігаємо сьогодні.

Управляти модернізаційним процесом складніше, ніж розставляти на відповідальні пости нефахових, неграмотних управлінців, але «своїх» відданих функціонерів. У такому процесі розуміння культури має бути ширшим, а її роль має вийти за межі галузі. Культура як модернізаційний чинник інтегрує і збалансовує всі види суспільної діяльності, урівноважує свободу відповідальністю, творить культурні обмеження. А без цього неможливий рух у краще майбутнє».

В той же час, ми спостерігаємо декларовані виконавчою владою 62 реформи, потім майже вдвічі більше, які жодним чином не торкаються культури і культурної стратегії. А хто ці реформи буде втілювати?

За твердженням М.Бердяєва:
«Строителем жизни, строителем новой России может быть лишь демократия нового душевного типа, с развитым чувством ответственности, с развитым инстинктом производительности, с крепким сознанием национального и государственного целого и связи с историческим прошлым, т. е. творческая национальная демократия. Демократия должна создать аристократию, т. е. подбор лучших. Россия должна найти в себе расу людей, способных к власти, новую аристократию».
Де знайти нових аристократів?
Якщо поглянути на суспільство як на своєрідний багатошаровий «пиріг», можна умовно виділити наступні шари:

7. Релігія
6. Філософія
5. Культура, наука, освіта, медицина
4. Політика
3. Економіка
2. Правовий захист
1. Армія

Що маємо зараз? На всі рівні державної та місцевої влади (4. Політика – "золота" середина), включаючи найвищі пости, прийшло багато людей з бізнесу (економіка, нижчий шар). Вони принесли з собою як корисні риси (наполегливість, облік, винахідливість, підприємливість та інші якості), так і невміння бачити глибинні причини, намагання бути головним і навіть відособленість (згадайте численні мікро- і макровійни за бізнес між колишніми партнерами і практичне невміння сучасних українських бізнесменів налагодити прозоре і чесне державно-приватне партнерство). А ще дуже яскраво проявилося послужництво (його ще називають "кумівство" – опора на родичів, кумів, партнерів, перевірених і залежних підлеглих).

Що може і повинне протиставити цьому суспільство? Прихід в політику філософів з більш високого рівня. Людей, спроможних глибоко осмислювати картину життя, тенденції розвитку суспільства і пропонувати найбільш безпечні і корисні для суспільства шляхи розвитку. Тобто, філософи спроможні заглянути далеко за горизонт нашого прямолінійного бачення і підказати, що треба робити, щоб забезпечити сталий розвиток суспільства. Саме вони можуть стати елітою суспільства – носіями ідеології справедливості, про що говорив С.Оріховський-Роксолан.

На думку Е.Піньковської, «Філософи і мислителі, які вміють бачити будь-які явища в цілому, легше враховують помилки минулого, прорахунки в сьогоденні і можуть передбачати перспективу розвитку майбутнього. Таких, мислячих широко, мирних і справедливих людей намагаються обирати в число керівників колективів, глав урядів, вождів. У цих водіїв народних мас (філософів) перевіряється в період змін моральна висота в питаннях міри, милосердя, мужності та мудрості».

Наявні в Україні політичні партії виявилися нездатними на кардинальні кроки у суспільних перетвореннях. Більш того, вони не мають і не хочуть мати стратегії перетворень. Натомість суспільство втягнуте у беззмістовне обговорення намірів про десятки так званих ре-ФОРМ (зміни «форми» зі сталим «змістом») без принципової зміни філософії державотворення. Партії продовжують спиратися на простих обивателів, які дивляться на справедливість життя крізь призму власного «шлунково-кишкового мислення».

Перший «похід» філософів у владу вже відбувся (маємо на увазі "План розвитку країни", з яким 2006 року пішла на вибори партія "Віче"). Проте цей похід виявився невдалим. З одного боку, це проблеми самих партійців. З іншого – суспільство продемонструвало, що воно ще не готове почути філософів. І надалі вперто голосує за невдах, злодіїв, зрадників і шахраїв, навіть після Революції Гідності.

Висновки:

1. Розвиток української держави здійснюється хаотично, в інтересах вузької групи осіб, спираючись на маніпулятивні технології управління та усталені суспільні цінності виживання. Як результат, чинне законодавство 25 років ретельно підлаштовувалося в інтересах корупціонерів з Системи Адміністративної Ренти, які нині заявляють про "неможливість зворотної дії закону" чи "непорушність приватної власності" (вкраденої у суспільства).

2. Держава потребує невідкладного створення Стратегії розвитку, яка базується на цінностях і культурних пріоритетах, цінності виживання мають бути трансформованими в цінності розвитку (їх ще можна назвати європейськими).

3. Подолати корупційну систему можна лише через концентроване та рішуче руйнування її ключових "стовпів": безвідповідальність посадових і виборних осіб за свої дії чи бездіяльність, хаос в управлінні та брак культури у всіх сферах життя. Для цього потрібні справедливі закони, чіткі та однозначні процедури, справедливе покарання та нова культурно-освітня стратегія.

4. Потрібен відкритий філософський дискурс про нові правила життя (новий суспільний договір) на новому ціннісному фундаменті культури. Саме там, де громадяни та наймані управлінці під назвою «влада» є у постійній взаємодії. А вже на втілення суспільного договору про правила на рівні громад має бути сформований суспільний запит на побудову нового законодавчого поля в державі.

5. Потрібно нарешті віддати громадянам України маніпулятивно відібране у них право на вільне волевиявлення на виборах. Як зазначила Е.Піньковська: «Правильніше за все не втрачати надії на те, що в окремо взятій країні люди вже і тепер можуть вибирати собі уряд за наявністю в співгромадян високої ерудиції + високого професійного досвіду + високого ступеня законослухняності + високої моральності. Згодом ці якості стануть головними критеріями відбору найдостойнішого між кандидатами, які наважилися зайняти місця в «правлячих верхах».

6. Настав нарешті час переглянути основи демократії як фундаменту народовладдя. Адже з розвитком інструментів маніпуляції та загальним зниженням рівня культури в суспільстві так звана «більшість» стає нездоланною перепоною на шляху розвитку країни і консервує нинішній її стан.

Панько Валерій

Немає коментарів:

Дописати коментар