Шановний читачу!
Ми вже публікували на цьому сайті кілька матеріалів з одного колишнього місцевого видання під невибагливою назвою "Міська газета". Нещодавно, гортаючи підшивку, стало зрозуміло, що там було надруковано багато не просто цікавих матеріалів, а таких, які й нині не втратили своєї актуальності. Тому вирішили зробити відповідну серію публікацій.
Сьогодні розміщуємо інтерв'ю з Дмитром Гродзинським ("Міська газета", № 7 (91), 24 лютого 2003 року)
На жаль, з 2016 року вже немає з нами цієї мудрої людини, нашого земляка. Як і немає вулиці Шаумяна, де він виріс разом із братом, теж видатним науковцем. Вірніше, вона лишилася, але нині ця затишна білоцерківська вулиця носить ім'я Академіків Гродзинських...
Дмитро ГРОДЗИНСЬКИЙ – доктор біологічних наук, академік НАН України, завідувач відділом біофізики і радіобіології Інституту клітинної біології і генетичної інженерії, академік-секретар відділення загальної біології Національної Академії Наук України, професор Київського національного університету ім. Т. Шевченка, Національного університету “Києво-Могилянська академія" та Міжнародного Соломонового університету, голова Національної комісії з радіаційного захисту населення при Верховній Раді України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, заслужений діяч науки, творець теорії надійності біологічних систем, автор понад 650 наукових праць, співавтор підручників "Біофізика” та “Біоніка”, енциклопедії “Чорнобильська катастрофа”.
– Дмитре Михайловичу, довкола нас занадто вже багато негараздів. У кого шукати доброї поради? У країні точиться багато розмов, чиновники б’ють себе в груди як перші захисники знедолених, особливо перед виборами, а поряд з цим людей продовжують грабувати як не прямо, то опосередковано — через тарифи, ціни...
– А зараз пограбували парк “Олександрія” (вкрали чавунного лева часів Браницьких) – все тишком-нишком, жодних “кругів на воді". Мабуть, злодіям сподобалося, от уже й бюст Катерини II поцупили, роботи видатного скульптора Ф. Шубіна. Академія Наук мовчить...
– Ви знаєте, я про це довідався від директора “Олександрії” п. Мордатенка і бухгалтера парку, вона привезла папірець з проханням оцінити вкрадену скульптуру. Звичайно, ситуація вельми неприємна. Я дивуюсь, адже продати таку річ дуже важко. Хіба що хтось виконав конкретне замовлення або вирішив насолити директору. В останньому випадку скульптура колись знайдеться.
– А, може, на дачу якомусь “крутелику” відвезли?
– Малоймовірно. Адже якщо ви вирішили поставити таку річ у себе на дачі, то не лише ж самому милуватися Катериною? Хочеться ще й гостям показати, отже, не минути розголосу. Хіба що це буде якийсь естет, який милуватиметься цим чудом таємно, наодинці. Такі колекціонери бувають, особливо їх багато в Америці. Звичайно, колись усе таємне стає явним, але ж це не перша крадіжка. Не хочеться, щоб незабаром там залишились одні опудала...
– Були часи, коли Академія Наук постійно контролювала діяльність українських парків, у т.ч. “Олександрії”. В ті (радянські) часи були на це кошти, час і відповідні фахівці. Зараз ситуація докорінно змінилася і не на краще. Відповідно, значно зменшився нагляд за парком, будь-які зміни в ньому стали залежати від рішення єдиної людини – його директора. В той же час ще 1995 року канадським консультантом Річардом Біллом була висловлена пропозиція щодо створення незалежної громадської наглядової ради за участю фахівців різного профілю, відомих у Білій Церкві, Україні та за її межами. Саме така структура могла б неупереджено і зацікавлено контролювати процеси, що відбуваються в “Олександрії”, оперативно реагувати на недоліки, маючи тісний контакт з Академією Наук.
– Я цілком схвально ставлюсь до такої ідеї, адже прикладів ефективності подібних структур в
Україні вже досить багато. Чому для “Олександрії” це було б доцільним? Перш за все, парк має велику історичну та естетичну цінність і як наукова установа має не лише проводити дослідження, а й повинен бути певним центром культури, гордістю міста. А тому до справ у ньому потрібно залучати не лише академічних працівників, а й інших фахівців, громадськість Білої Церкви.
Україні вже досить багато. Чому для “Олександрії” це було б доцільним? Перш за все, парк має велику історичну та естетичну цінність і як наукова установа має не лише проводити дослідження, а й повинен бути певним центром культури, гордістю міста. А тому до справ у ньому потрібно залучати не лише академічних працівників, а й інших фахівців, громадськість Білої Церкви.
– Отже, Академія Наук готова до такого кроку?
За стан справ у ботанічних садах, дендропарках України відповідає Національний ботанічний сад. Дійсно, нагляд з Києва стало здійснювати значно важче. Та ж директор Національного ботсаду Тетяна Михайлівна Черевченко на пропозицію виїхати з групою фахівців Академії Наук у Білу Церкву не заперечувала, проте бензин на поїздку довелось шукати самим. А коли вирішили бензинову проблему – раптом поламалась машина.
У Білу Церкву можна хоч електричкою дістатися, а до інших парків та ботсадів – набагато
складніше. Проте незалежно від цього ми все ж будемо вимагати від Національного ботсаду відновлення пильного контролю, в тому числі за “Олександрією”.
складніше. Проте незалежно від цього ми все ж будемо вимагати від Національного ботсаду відновлення пильного контролю, в тому числі за “Олександрією”.
– Той же Річард Білл говорив про доцільність пошуку нових форм співпраці бізнесу і наукової установи, якою є дендропарк. Грань такого співробітництва дуже тонка, адже бізнесмена, перш за все, цікавить прибуток і швидке повернення вкладених грошей. І я маю достовірні дані, що зовсім недавно в деяких головах бродили ідеї влаштування американських гірок на Великій поляні. Але ж можна цивілізовано узгодити різні інтереси, якщо діяти за принципом “не зашкодь”. За суттю це міг би бути своєрідний аналог спільного підприємства, за формою – те, що дозволяє чинне законодавство. Але в такому випадку ще більше зростає значення незалежної наглядової ради, адже апетити бізнесу завжди неміряні, а парк – національне надбання.
– Важко чітко відповісти на питання. Тому моя відповідь буде скоріш інтуїтивною. Сучасний бізнес в силу того, що робить перші кроки, жорстокий і недалекоглядний, вимагаючи негайної віддачі вкладених коштів. У зв'язку з цим ми й бачимо переможний поступ торговельного бізнесу.
Але розглянемо ситуацію, що склалась у світі. Зараз у свідомість і підсвідомість людей входить певне відчуття того, що людині не вистачає спілкування зі справжньою природою. Причому відсторонення від дикої природи супроводжується підкорковим відчуттям якоїсь глибокої, але незрозумілої ностальгії. їй не вистачає звичайнісінького щебету пташок, різноманітної зелені, водних просторів, комашок... На жаль, у більшості випадків ми цього не розуміємо, а тому жорстокість, нелюдськість, яка пронизує все наше суспільство, “компенсує" цю нестачу. У зв’язку з цим все більшої популярності набуває думка, що вищим пріоритетом для людини буде саме дика природа, де можна отримати духовну розраду. 
Це чудово зрозуміли японці ще в давнину. Величезне скупчення людей на малій території у них призвело до створення так званих японських кам’яних подвір’їв, де на п’яти квадратних метрах існує цілий світ. І якщо у цей світ опустити американські гірки, – все буде закінчено.
Біла Церква може перетерпіти зі своїм садом (так називали “Олександрію” в давнину – В.П.) до певного часу, коли він стане перлиною, зразком збереження недоторканості живої природи. Тому страшенно треба боятися бізнесу. У всякому разі, сучасного українського.
Свого часу вояки з аеродрому та авіазаводу зливали усе підряд у землю, внаслідок чого в ґрунті утворилась величезна гасова “лінза". Настільки велика, що певний час у місцях витоку гасу особливо спритні люди заправляли автомобілі й трактори, а потім навіть почався ледь не промисловий видобуток.
За допомогою англійців ми спробували провести фундаментальні дослідження з метою розробки найбільш ефективної методики збереження рослинності в парку в умовах забруднення. І ви знаєте, нам Біла Церква не дозволила цим займатися.
– Міська влада?
– Так. Я особисто переговорів не вів, але мій співробітник приїздив до Білої Церкви кілька разів з метою отримати відповідний дозвіл міської влади. Не отримав. Тобто, не виключено, що бізнес на добуванні дармових нафтопродуктів у парку якимось чином загальмував справу збереження парку.
Або згадайте ялтинську історію. В Ялті вздовж набережної набудували ресторанів, кегельбанів тощо. І люди, які бажали прогулятися вздовж моря, подихати морським повітрям у тиші, змушені були вислуховувати цей ресторанний ґвалт. Міськрада ухвалила перенести усі ці заклади подалі від моря. На перший погляд – це для бізнесу втрата, зменшення відвідуваності “містечка розваг”. Але ж це було зроблено в розрахунку на те, що у людей повернеться інтерес до природи. І що туристичне майбутнє Ялти не опиниться під загрозою (а відповідно, і бізнес).
– Але ж парк змінюється у часі...
– Звичайно, у пушкінські часи, на початку XIX століття “Олександрія” була іншою, можна сказати, занадто молодим садом. Взагалі, усі подібні сади закладалися таким чином, щоб досягти свого розквіту через півтори-дві сотні років. Наприклад, окрасою білоцерківського парку є величезна сосна Веймута на Великій поляні. Якою вона була двісті років тому?.. 
Уявляєте, які були розумні люди, що планували парк? А ми зараз мислимо такими короткими інтервалами часу, щоб за два тижні вже був “навар”. І в масштабах держави те ж саме простежується. Дивіться, який рік ідуть суперечки про розвиток енергетики, добудову ядерних реакторів. Але ж електроенергії, начебто, увесь час не вистачає.
– Чому?
– Бо вкладені в енергетику гроші повертаються відразу. Але ж отримані прибутки слід вкладати в повне технологічне переозброєння. Ми ж дочекалися, що, умовно кажучи, енергетична ціна національного доходу у 8-10 разів вища, ніж у розвинених країнах. Здоровий глузд підказує, що слід переозброювати виробництво, переходити на нові, високі технології. Але в Україні цього не робиться, бо в такому випадку повільно повертаються інвестовані кошти. Тому й роздувається енергетика замість зниження енергомісткості виробництва.
Можна побудувати одну електростанцію, другу, потім закрити і зробити щось нове. Але ж природу не відновиш. Скажімо, побудували в Білій Церкві шинний завод. Прекрасна річ, але ж під виробництво відвели найкращі чорноземи нашого Лісостепу. Тобто, швидкоплинності бізнесових справ слід протиставити дуже велику мудрість, яка б вагомо сприймалася громадою. Це дуже важко, але іншого шляху немає.
– Звідусіль можна чути про безліч проблем у нашій державі. Але здається, що це все лише певні труднощі, а проблема єдина — відсутність загальної культури і моралі в суспільстві.
– Цілком вірна думка. Останнім часом багато говорять про інтеграцію в Європу, якісь умови, які конче потрібно виконати. Але є речі, які виконати просто неможливо внаслідок низького рівня культури. Дивіться, начебто Божа, справедлива річ – відміна смертної кари. А наявність смертної кари пов’язана з рівнем культури?
Якщо в середньовічній Німеччині кількасот років за дрібну крадіжку (наприклад, зірване з чужого дерева яблуко) відрубували руку, то в результаті у суспільстві сформувалось поняття, що крадіжка – це велике зло. Не порівняти з нашими сучасними поняттями. Тому виникає питання, чи можна відміняти смертну кару при нашому низькому рівні культури?
Безперечно, Мойсеева заповідь “не убий” поширюється на всі верстви населення. Але належний рівень культури слід мати! Знову ж таки, багато говориться про свободу преси, свободу слова. Чи залежить необхідність якогось цензурування від рівня культури? Тих же працівників засобів масової інформації.
У мене особисто був такий неприємний випадок, коли відома журналістка “Известий” Яніна Соколовська брала інтерв’ю, а коли я побачив готовий матеріал – жахнувся. Ось вам і свобода слова, але без культури і почуття гідності свого і співбесідника.
Або візьмемо телебачення. “Спасибі” рекламі, вже змінюється погляд на жінок. Ну яким лицарем можна залишатись, коли з екрана не зникають якісь затички, намазки і ще казна що? У нас уже про жінку складається враження, що це фізіологічно-сексуальний апарат. Ну як можна таке допустити? Лише тоді, коли немає культури.
Ось тут і потрібен цензор – наглядова рада для попередження безкультур’я і поганих вчинків. Інша річ – політична цензура. Але теж інколи стає не по собі. Я слідкую за змінами у стінах Верховної Ради і можу впевнено сказати, що її перший склад був набагато привабливіший, ніж останній.
– Чому?
– Там не було олігархів, але було багато людей, які палали бажанням творити державу. Зараз же здається, що у парламенті зібрались люди, які творять щось для себе персонально і свого клану. Подивіться, чи була ще колись така ганьба, яку ми бачили навесні минулого року? А іміджмейкери, які спотворюють людей? Для прикладу візьмемо чужих, щоб свої не ображались.
Відомий усім В. Жириновський – високоосвічена людина, а іміджмейкери створили з нього якогось блазня в розрахунку впливу на велику “армію” алкоголізованих людей. Тобто, їх завдання – спрямування низького культурного рівня публіки на потрібні результати на виборах. То хіба це нормально? Жахливо, бо за характером обрання іміджу можна робити висновки про культуру населення. Інакше кажучи, зростання культури в наш час є чи не найважливішою ланкою державотворення.
– Чи є чинник, щоб досягти цього?
– Зараз – ні. Освіта занепадає, вчитель знаходиться у жалюгідному стані. Будь-який “човник” живе набагато краще, ніж учитель, особливо сільський. Що можна очікувати від сільської освіти? Зараз приходять абітурієнти вступати до вузів, то виявляється, що не дивина – відсутність у школах вчителів з окремих предметів.
І все це відбувається на очах нашої інтелігенції, яка з радянських часів була і залишається якимось “прошарком”. І образливо те, що в науці, особливо в біології, відбуваються такі величезні зміни, що ми вже наблизилися до того, щоб побороти невиліковні захворювання чи нагодувати абсолютно усіх жителів Землі. Ми прийшли до формування зовсім нових живих організмів, створення унікальних природних ліків тощо. І разом з тим, ми себе заганяємо у такий глухий кут, що вже скоро перестанемо розуміти, що твориться у світі. І Україна, яка завжди була місцем, де наука користувалася великою пошаною, з видатними науковими школами, занепадає з такою величезною швидкістю, що вже скоро в країні залишиться купка невігласів. Тому ця недалекоглядність просто злочинна.
Років зо три тому я став було тішитися, що, мовляв, почали зростати конкурси до аспірантури. Думав, це сигнал, що молодь відчуває зміни на краще. Нічого подібного. Після аспірантури, виявляється, легше працевлаштуватися на Заході. А відтак, сьогодні аспірант захищається, а завтра вже збирає речі до Америки. І от бідна країна витрачає 18-19 років, щоб підготувати фахівця високої кваліфікації, а потім цей фахівець іде працювати на Захід.
– Але ж наука не має кордонів. Крім того, там значно більше можливостей для наукових досліджень...
– Це так, але ми змушені там купувати потім патенти, напрацьовані нашими хлопцями. Так що впевнено і великими кроками Україна прямує в бік статусу нерозвиненої країни. Це страшенно неприємно і боляче. На жаль, вже спотворена шкала цінностей. Навіть забувається колись часто вживана цитата "Не хлібом єдиним". Правда, мені якісь молоді люди, посилаючись на древніх мудреців, казали, що коли 5 або 8 відсотків населення вірно розуміє ситуацію, то майбутнє – вже не безнадійна річ. Отже, сподіваюсь, що цей відсоток ще деякий час збережеться.
– В такому випадку в основі будь-якого розвитку як на державному, так і місцевому рівнях повинна бути нова культурно-освітня політика. І на базі цього, коли у бізнес прийдуть люди з Богом у серці і світлим розумом, можна очікувати економічного зростання.
Україні зараз дає соняшник, далі – озима пшениця, решта – значно менше. Ось і починають найбільш спритні підприємці змінювати структуру посівів: сіють соняшник, наступного року знову його ж, і знову... В підсумку це призводить до повного руйнування земель.
Мені згадується такий смішний епізод. Колись у Київському університеті (та і взагалі скрізь) запровадили письмові іспити. І сидять собі абітурієнти, списують, списують... Дуже гарно, літературно (ще б пак, професійні редактори працювали на текстами підручників). А хто з голови пише – то й не зовсім добре, бо нашвидкуруч, невідредаговано. І виходить, що кращу оцінку отримує той, хто списав, гіршу – хто сам думав. Як результат, думати стає все менше й менше, надаючи перевагу списуванню.
– А що це таке? – було запитання.
– Як, це ж загальносвітове явище!
– У нас цього робити неможливо, студенти самі не дадуть. Вони ж виходять з університету і стають дипломатами, лікарями, бізнесменами, вченими... Та у нерадивого студента буде така репутація, що до нього ніколи ніхто не звернеться, бо він діє нечесно...
Я побачив, якою прірвою ми розділені. А у нас це вважається за норму (теж рівень культури). Отже, нам конче потрібна культурна революція. Але як це зробити – поки що невідомо.
Від бесіди з паном Гродзінським велике задоволення отримав Валерій ПАНЬКО
"Міська газета", № 7 (91), 24 лютого 2003 року
Немає коментарів:
Дописати коментар