Роль особистісного чинника в політиці

Якою є роль особистісного чинника в політичному житті? Якою є типологія влади та типи політичних лідерів? Який зв'язок між психологічними особливостями політика та соціальним середовищем, що формує його поведінку? Спробуємо дати відповіді на ці питання з точки зору соціоаналізу.

Людям, що відносять себе до сфери політики, дуже імпонує витончене визначення цього заняття – «Політика – це мистецтво можливого». Їм подобається проводити паралелі з мистецтвом – поняттям, яке асоціюється в свідомості більшості з речами духовними, тонкими і піднесеними. Мистецтво за визначенням не може грубим, брудним і корисливим. Тому більшість публічних політиків в спілкуванні з народом дає ясно зрозуміти, що «брудна політика», де маються на увазі розправи з опонентами, корупція, фальсифікації, не має до них ніякого відношення.

Об’єктивний аналіз реального становища в цій сфері формує в суспільній свідомості дещо інше бачення політики та політиків. Тоді приведений вище афоризм більше відобразить об'єктивну реальність в наступному перефразованому вигляді – «В політиці можливо все». Таке визначення, з одного боку, виглядає дуже оптимістично. В тому значенні, що політика є універсальний метод, за допомогою якого можна розв'язати всі проблеми – економічні, соціальні, морально-етичні. З другого ж боку, напрошується зовсім інший, дещо сумний висновок, навіть з присмаком фатальності. Мається на увазі, що в політиці всі методи хороші, а моралісти і із слабкими нервами хай відійдуть убік. Тобто нормальною практикою є: маніпуляція суспільною свідомістю; політичні вбивства; шантаж; підкуп виборців, опонентів, урядовців; тиск на журналістів, суспільні організації, судові інстанції.
Що стосується світлої сторони політичної медалі, можна констатувати, що універсальних методів немає і в досяжній перспективі не передбачається, зокрема в політичній царині. З тієї простої причини, що самі політики не універсальні і як особистості представляють певний комплекс різних переваг і недоліків. Не слід драматизувати і темну сторону політичної сфери. Тут багато що залежить від рівня суспільної свідомості і морального рівня конкретного політика.

Характер соціуму і характер політика, сформованого в цьому соціумі, є взаємопов'язаними речами. Тип державного устрою, тобто тип влади; характер економічних відносин або відношення між державною і приватною власністю; культурні традиції, що включають національні, етнічні, релігійні особливості; мистецтво: літературу, театр, кіно, живопис і інші напрями цієї сфери – все це формує менталітет народу і ментальність мислення окремих його представників.

Крім глобалізаційних впливів, що відображаються в більшості соціальних сфер, існують відносно локальні чинники, що впливають на поведінку конкретних політиків в конкретному суспільстві. У зв'язку з цим виникає необхідність виділення основних чинників, що роблять вплив на локальну політичну сферу.

Для розуміння характеру державної влади та різних її типів, можна використати типологію, що складається з тоталітарного, авторитарного, ліберального і демократичного типів влади. Слід зазначити, що наведені типи влади в чистому вигляді в світі зустрічаються доволі рідко. Можна говорити лише про відносну відповідність конкретного державного правління якомусь з названих типів або, більш коректно – про наявність в даному суспільстві змішаного типу влади, наприклад: тоталітарно-авторитарного, авторитарно-ліберального, ліберально-демократичного та інших.

Другий нюанс пов'язаний зі стереотипами відносно наведених типів влади і абсолютизацією термінів. Зокрема, характеризуючи тоталітарну владу, більшість дослідників наводить приклад СРСР сталінського і хрущовсько-брежнєвського періоду. В якості його демократичних антиподів називають США або країни Європейської Співдружності.

Такі підходи достатньо спрощені. Певною мірою до тоталітарного типу суспільства відносяться такі країни як Північна Корея, Куба, більшість теократичних і монархічних ісламських держав, багато африканських військових режимів, Китай і ряд інших. Але чи можна проводити чіткі аналогії між ними? Це риторичне питання в рівній мірі можна адресувати авторам, що присвоюють політичні ярлики різним суспільствам.

У світі зараз існують монархії, в якій політичне життя реалізується на демократичних принципах і країни «народної демократії», в яких поняття прав і свобод громадян насправді – пустий звук.

Існує стійка тенденція поступової лібералізації політичної влади в глобальному масштабі. СРСР був практично останньою імперією давньоримського типу. Його розпад став причиною створення на цьому геополітичному просторі півтора десятка держав з ознаками всіх названих чотирьох типів влади. Відносно демократичними державами можна рахувати країни Балтії; ліберальними – Україну, Грузію, Вірменію; авторитарними – Росію, Білорусь, Казахстан, Азербайджан, Киргизію, Молдову; тоталітарними – Туркменістан, Узбекистан, Таджикистан.

Кожний народ підсвідомо прагне реалізувати той тип політичної влади, який спирається не стільки на штучні адміністративно-територіальні і ідеологічні норми і принципи, скільки на соціокультурні базиси, що складаються століттями і тисячоліттями, зокрема, мовні, релігійні, етнічні.

Що ж до реалізації індивідуально-особових устремлінь в області політики, тут працюють дещо інші механізми. Оскільки політика в загальному вигляді є опосередкованим методом впливу на соціальне середовище як об'єкт, в неї прагнуть в першу чергу об'єктно-орієнтовані особи на відміну від суб'єктно-орієнтованих. У психології перший тип більше прийнято називати екстравертним, тобто звернутим зовні. Другий тип відноситься до інтровертного, відповідно більше сконцентрованого на своєму внутрішньому житті. Ці психологічні терміни, як і деякі інші, що використовуються тут надалі, ввів у обіг Карл Густав Юнг, чим дуже полегшив життя дослідників і фахівців в області людського мислення і поведінки.

Судячи з робіт Юнга, він мало цікавився політикою, але був великим знавцем свідомої і несвідомої сфер психіки людини, безвідносно до сфери її діяльності. Психологічний досвід підтверджує, що чим екстравертніша особа, тим більших успіхів вона може досягти в політиці. Екстраверт-політик прагне впливати на соціум, питання тільки в тому, якими засобами він досягає цього впливу. Звідси витікає потреба в класифікації політиків по характеру їх впливу на оточуючих.

Найбільш яскраво в суспільному житті виділяються наступні типи: реформатори, харизматики, прагматики і традиціоналісти. Кожний тип політика виконує свою програму, ініційовану певною домінуючою в його психіці психологічною функцією. Ці функції також мають екстравертну спрямованість, визначаючи стратегію і тактику поведінки політика.

Для типу реформатора характерна спрямованість на новації в політиці, використовування нестандартних підходів і рішень в політиці, уміння альтернативно мислити, найрозвиненішою психологічною функцією особи реформатора є інтуїція, що наділяє таку особу креативним мисленням, здатністю генерувати ідеї і сприяти їх реалізації в суспільстві.

Найсприятливіше середовище для політиків-реформаторів може бути в суспільствах з ліберальною або демократичною системою влади. Вони малоадаптовані в тоталітарному або авторитарному середовищі через притаманні їм нонконформістські тенденції в мисленні і поведінці. Реформатори починають заявляти про себе в країнах з перехідною економікою, при зміні політичного режиму від авторитарного до ліберального як еволюційним шляхом, так і революційним. Частіше за все реформатори схильні до технократичного мислення. Вони тяжіють до різного роду концепцій, проектів та програм, підкріпленим науковими викладеннями, розрахунками і цифрами. Їх мова часто переобтяжена спеціальною термінологією, яка дуже навантажує пересічного обивателя.

Будучи захопленими своїм баченням перебудови суспільства, такі політики погано чують співбесідника або опонента. З ними важко вести дискусію. Проте, люди, що добре розбираються в психології, вміло підіграваючи на потрібних струнах реформатора, уміють отримувати із спілкування з ним свою користь. Маючи хороше аналітичне мислення, бачення перспективи такі політики часто романтичні, довірливі, прямолінійні. Цим можуть скористатися як в своєму крузі, так і в стані супротивника.

Тому, узявши хороший старт, реформатори не можуть довго утриматися на потрібному рівні. Спочатку електорат, що надихнув веселковими проектами, виказує йому могутню підтримку. Потім, побачивши, що особливого поліпшення їх життя немає, прихильники реформатора починають розсмоктуватися і віддавати свої симпатії його опонентам. Будучи лібералом відносно своїх владних повноважень, реформатор не надає великого значення контролю виконання своїх розпоряджень, перебуваючи при владі. Серед членів його команди наростають суперечності і розбіжності. Найближчі соратники починають боротися за виняткове право «близькості до тіла» і, відповідно, за отримання додаткових владних повноважень. Первинна дружна команда починає розпадатися. Тому, політичне життя у реформаторів досить коротка.

Політики-харизматики – явище, що все рідше зустрічається в розвинених цивілізованих суспільствах. Харизматичні лідери впливають переважно на емоційну сферу людської психіки, тобто на ірраціональну її компоненту. Для цивілізованих же суспільств більш характерний раціональний стиль мислення і поведінки. Цього цивілізовані громадяни чекають і від своїх обранців. Надлишок їх витиснених в підсвідомість емоцій випліскується на стадіонах і концертах зірок, на богослужіннях. Відповідно, яскраві харизматики в цивілізованих країнах переважно «накопичуються» у сфері мистецтва, шоу-бізнесу і релігії.

У країнах розвиваються, з перехідною економікою харизматичні лідери користуються популярністю в суспільстві. Народ, якому набриднули десятиріччя одноманітної ідеологічної жуйки на зборах, в засобах масової інформації, в підручниках і виховних підходах, легко ловиться на популізм і демагогію політиків-харизматиків, граючих на струнах патріотизму, націоналізму, антиглобалізму, антиамериканізму, відродження культури, пошуку національної ідеї тощо.

Хорошим живлячим грунтом для харизматиків є релігія. Чим ортодоксальнішим і нетерпимим є в даному соціальному середовищі який-небудь релігійний культ або конфесія, тим більше вірогідність появи в ній поводирів, вождів, пастирів і кумирів, у тому числі і в політиці. В цьому відношенні лідером є ісламський світ, представлений найбільшою кількістю теократичних режимів. А ним слідує християнство, причому частка харизматиків більш виявлена в його католицькій і православній гілках і менш в протестантизмі. Третя світова релігія – буддизм – найбільш толерантна і її вплив на політику мало відчутний.

Якщо використовувати юнгівский типологічний підхід до аналізу кількісного представництва певних типів особистості у сфері політики, то очевидно, що найважливішою психологічною функцією для названої соціальної діяльності є екстравертованість. Екстраверти, орієнтовані на зовнішній світ, найбільш ефективні в методах впливу на соціум – як на окремі соціальні групи, так і на суспільство в цілому. Чим екстравертованіша особистість, тим більше вона схильна маніпулювати людьми – як в особистих так і в суспільних інтересах.

Кінець радянської епохи, що співпав з розвалом СРСР, започаткував в Україні зміну тоталітарної влади на авторитарну – при першому президентові – що зберегла вплив партійної та комсомольської номенклатури. Тісні зв’язки та спільна пострадянська корпоративна етика породила відповідний клановий принцип кадрового добору. В першу чергу цей принцип сприяв реалізації політики тіньового роздержавлення та дикої приватизації. Політика владного невтручання в економічні процеси та несвоєчасна лібералізація економічних відносин привели до різкої майнової поляризації і криміналізації суспільства.

Прихід до влади президента Л.Д.Кучми посилив авторитарні тенденції та структурні зміни в політиці та економіці. На зміну партійно-номенклатурному принципу прийняття управлінських рішень прийшов авторитарно-сімейно-клановий. Підбір кадрів, особливо на ключові посади, здійснювався по принципу домінування особистої відданості та приналежності до сім’ї” над професійністю та незаангажованістю. Розподіл владних посад в виконавчій, законодавчій та судовій гілках гарантовано забезпечувався за рахунок використання адміністративного ресурсу. Практикувався контроль над ЗМІ у вигляді „темників” та використанням морального, матеріального та фізичного тиску на незалежних журналістів та представників опозиції.

Наступний етап, пов’язаний з «майданними» подіями політики у владі можна умовно віднести до умовно ліберального. Президент Ющенко, претендуючи на роль духовного лідера, намагався культивувати традиційні цінності, характерні для 16-17 століть, які сприймались як архаїчні на тлі сучасних постіндустріальних та постмодерних реалій.

Водночас, авторитарні тенденції збереглись в характері призначень, коли владні функціонери, призначені минулою владою масово замінювались представниками нових діючих провладних партійних структур. Принцип професійності грав при цьому другорядну роль.

Ліберальні тенденції стали більш характерними для системи Рад та органів місцевого самоврядування. Опозиція одержала більше можливостей впливати на політичні процеси та прийняття рішень. Адміністративний тиск на ЗМІ та підприємців зменшився. Незалежні журналістські розслідування якщо не зовсім унеможливлювали, то дещо мінімізували прийняття владою кулуарних політичних рішень та реалізації тіньових економічних схем та оборудок.

Зміна владної верхівки 2010 року призвела до повернення авторитарних тенденцій більш жорсткого характеру. Зважаючи на анархічний та пасивний менталітет соціуму, авторитарне управління в певній мірі могло би виконувати контрольні та координуючи функції успішніше, ніж ліберальне, якби не його виражений клановий характер, що передбачає надання преференцій одній групі (партія, сім’я).

Події кінця 2013 та початку 2014 року змінили владу та не змінили правил гри. Попередній клан був замінений на наступний. До влади прийшли люди з більш розвиненими маніпулятивними якостями, приправленими національно-патріотичною атрибутикою, демагогією та популізмом.

Таким чином, за часи незалежності ми не

мали у владі особистостей с реформаторського типу зі стратегічним мисленням. Це були тактики консервативного, традиційного штибу з більш або менш вираженими корисливими інтересами. Достатньо цинічно психологію українського прагматизму віддзеркалює лозунг «Вкради сам та дай вкрасти іншому».

Треба зазначити, що міф відносно існування в Україні демократичного суспільства мусується з часів одержання незалежності. Та проскочити певні еволюційні етапи між тоталітаризмом та демократією неможливо. Тим більш, що для демократичного устрою характерним є наявність контролю над владою не політичних партій, а переважно громадських організацій, завдяки яким і забезпечується той рівень прозорості влади, що не дозволяє владі різних рівнів безкарно зловживати своїм становищем та маніпулювати суспільною свідомістю.

В демократичних суспільствах функціонування місцевих владних структур здійснюється за принципом самоврядування. Принцип виборності домінує над принципом призначення, а в кадровій політиці принцип професійності над принципом партійної та кланової приналежності чи особистої відданості.

Органи самоврядування в Україні знаходяться на початковій стадії свого розвитку. Вони не мають достатньо історичного досвіду, особистої та професійної культури та реальних механізмів реалізації економічної, соціальної та культурної політики, особливо в регіонах. Тому реальними носіями влади кланово-олігархічні групи. Ці групи створюють та контролюють партійні структури, діяльність яких ґрунтується не на ідеологічних засадах, а на цілком меркантильних інтересах та можливістю впливу на внутрішньо та зовнішньополітичні процеси і розподіл фінансових і матеріальних ресурсів.

Різке посилення конкурентної боротьби між українськими партіями веде до більшого розколу всього суспільства, унеможливлює консолідацію і посилює відцентрові тенденції. У владу йдуть здебільш не реформатори, професіонали чи харизматики, а прагматики, які керуються кон’юнктурними міркуваннями і тактичними цілями.

Овчаров А.О., експерт Фонду «Творча Ініціатива»