доктор наук з державного управління, професор, м. Одеса
У вересні минулого року указом Президента України була затверджена «Національна стратегія сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні на 2021-2026 роки» (далі – Стратегія). І хоча вже у першому абзаці її тексту наголошено на органічному взаємозв’язку становлення демократичної, правової та соціальної держави і розвитку громадянського суспільства, ця подія не довго затрималася в медійному просторі.
Наразі громадяни країни живуть проблемами зростання платежів за комунальні послуги і цін на продовольчі товари, очікуваннями на кінець зими ще більш неприємних наслідків дефіциту енергоносіїв і нової хвилі захворювання на COVID-19. Увага суспільства прикута до накопичення військ РФ на кордонах України і ультимативних вимог Кремля до НАТО і США. А також до гучних скандалів на політичному Олімпі країни, оголошення підозри у «державній зраді і сприянні тероризму» п’ятому Президенту України Петру Порошенку, подій під час призначення йому запобіжного заходу, до застережень лідерів провідних країн світу, представників Європарламенту, зарубіжних і вітчизняних громадських діячів і організацій, української діаспори щодо згубності провокування владою внутрішнього розколу в умовах високої ймовірності нового військового вторгнення РФ …
Спроби нагадати громадськості про Стратегію роблять хіба що ентузіасти, які були безпосередньо причетними до підготовки її проєкту. Так, 1 листопада минулого року відбулася експертна нарада «Шляхи реалізації на рівні територіальних громад Національної стратегії сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні на 2021-2026 роки», організована кафедрою державного управління та регіоналістики ОРІДУ і громадською організацією – Одеським інститутом соціальних технологій.
Розв’язання перелічених вище й інших нагальних проблем соціально-економічного і політичного життя країни залежать від багатьох умов, які узагальнено можна звести до однієї: забезпечення спроможності інститутів публічної влади (державної влади і місцевого самоврядування) та суспільства в цілому успішно виконувати покладені на них завдання в сучасній кризовій ситуації.
«Національна стратегія сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні на 2016-2020 роки» відіграла певну позитивну роль: вона дала відчутний поштовх інституційному розвитку суспільства. В героїчному спротиві російській агресії народилися потужні громадські об’єднання ветеранів і волонтерів.
Аналіз результатів виконання попередньої стратегії і прийняття нового аналогічного документу, безперечно, є позитивним фактом. Але тільки за умови послідовної реалізації системи конкретних заходів. Здавалося б – це аксіома. Проте, як переконливо розкрито в публікації Валерія Панька («СІБУРДЕ на тему «Реформа місцевого самоврядування») уже на етапі формування Плану дій були підстави сумніватися в тому, що він стане справжнім системним документом, який забезпечуватиме покрокове досягнення стратегічних цілей. Напевне, всупереч очікуванням влади Стратегія оголила чимало гострих проблем, що потребують не тільки подальшого осмислення, а й невідкладних дій щодо їх розв’язання.
Перше. Щодо суспільного усвідомлення сутності феномену «громадянське суспільство» на сучасному етапі історичного розвитку України. Здебільшого поняття «громадянське суспільство» тлумачиться у «вузькому значенні» як сукупність громадських об'єднань (громадських організацій і спілок), як автономний сектор суспільства «поза державою». Проте сьогодні суспільна практика все більше наповнює його дещо іншим змістом: воно набуває значення характеристики, що позначає відповідний рівень організації суспільства. Йдеться про інституційно структуроване суспільство, що функціонує на засадах самоорганізації і демократичного врядування, забезпечуючи реальне народовладдя. Це інституційний «двигун» законодавчо врегульованого саморозвитку суспільства і водночас його результат. Громадянське суспільство не просто «взаємодіє з державою», а й великою мірою детермінує її тип і її характер.
Громадські об’єднання – ключовий, «колективно-людський» інститут громадянського суспільства. Однак не єдиний. Громадянське суспільство немислиме без таких інститутів, як вільні медіа, демократія участі, громадська думка, громадський контроль і чимало інших «інститутів-організмів», тобто «колективів людей», та «інститутів-речей» і «інститутів - моделей людських відносин» (М. Прело, М. Дюверже), що визначають його суб’єктну та функціональну сутність.
Друге. Потрібна своєрідна «революція владної свідомості», тобто світоглядна революція еліт у владі різного рівня. Ще два століття тому її сутність жорстко, але досить точно була сформульована у програмному документі Кирило-Мефодіївського товариства (1845-1846 рр) "Закон Божий (Книга буття українського народу)":
Згідно з Конституцією України – «власть їх» від народу. А вони «слуги», причому не тільки тих, хто за них голосував на виборах, а всіх громадян країни.
Без цього не буде постійного і конструктивного діалогу влади з суспільством, а відтак і реального «сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні».
«Відосики», ролики-обіцянки…, якими ефектними вони не були б – це не діалог влади з суспільством. І загалом не діалог. У кращому випадку це певна інформація «зверху», а частіше – політтехнологія, популістські інформаційні «вкиди», адресовані не народу, а «населению», кому все «какая разница». Діалог з суспільством – це передусім постійна комунікація з громадськими об’єднаннями і засобами масової інформації, з опозиційними політичними партіями. Його мета для влади – не очікуючи чергових виборів, не доводячи ситуацію до позачергових виборів або до Майдану почути і врахувати об’єктивні оцінки своєї діяльності та нагальні суспільні потреби, конструктивні пропозиції. І зрештою – максимально включити потенціал суспільства у вирішення актуальних проблем його поступу.
Розвинені інститути громадянського суспільства – це ґрунт, на якому виростають ідеологічні державницькі партії. Взаємодія інститутів громадянського суспільства з такими партіями – чи не головний лікувальний засіб для країни в умовах «пандемії популізму» і запобіжник захворюванню влади авторитаризмом.
Влада, зазвичай, визнає громадські об’єднання в якості слухняного помічника реалізації своєї соціальної політики, тобто не зовсім як рівноправного партнера. І вже аж ніяк не сприймає їх як прояв народовладдя. Поки що таке, якщо не гірше, у неї ставлення і до вільних медіа.
Звичайно, ми ще тільки на шляху до громадянського суспільства в такому розумінні цього поняття. Але вже можемо стверджувати, що чимало його інститутів цілком спроможні впрягатися у вирішення доленосних суспільних завдань, і навіть від імені нації заявляти на міжнародній арені про її суб’єктність…, коли владі бракує сміливості чи мудрості. Яскравий приклад – Звернення більше ста очільників і активісті громадських організацій разом з народними депутатами Верховної Ради різних скликань, науковцями, письменниками, журналістами, митцями… («Українці Чинитимуть Опір») до Джозефа Байдена перед його онлайн-самітом з Володимиром Путіним 7 грудня 2021 р. Вони також здатні визначати для влади «червоні лінії», коли вона проявляє схильність до «компромісів» у міжнародній політиці, або вчиняє дії, спрямовані на поглиблення розколу суспільства, що несуть загрозу національній безпеці і державному суверенітету.
У випадку відсутності в країні реальних демократичних опозиційних політичних сил, інститутів громадянського суспільства справедливі соціальні протести, задумані як мирні, можуть набувати неконтрольованого характеру. Вони легко можуть бути трансформованими в «антимайдани», призводячи до хаосу. Тоді у влади з’являються підстави для оголошення антитерористичної операції, а в зовнішнього ворога – для використання ситуації з метою знищення суверенітету держави.
Схоже, саме на це наразі робить ставку Кремль.
Для нього важливо сформувати у світової спільноти уявлення про Україну як державу, що «не відбулася», і/або таку, що не відповідає європейським стандартам, оскільки для неї повсякденним явищем стають прояви правового нігілізму, факти переслідувань патріотичної політичної опозиції, утисків свободи слова…
Третє. Сучасне суспільство – надскладна соціальна система, всі елементи якої органічно взаємозв’язані. Тому проблему становлення громадянського суспільства неможливо вирішувати поза контекстом усіх інших процесів державотворення, і насамперед здійснення реформ. Приміром, відірвано від реформи децентралізації, заявлена ціль якої – «передача» повноважень та фінансів від державної влади якнайближче до людей, а саме: органам місцевого самоврядування.
Децентралізація була розпочата в «гарячий» період російсько-української війни і за результатами першого етапу обґрунтовано визнана досить успішною: багато повноважень і фінансів були передані органам місцевого самоврядування.
Однак у 2020-2021 рр. ситуація помітно змінилася, причому не на краще/ Причини цього розкривають дві тези, які можна прочитати на офіційному сайті Децентралізації в Україні:
«Закон «Про добровільне об’єднання територіальних громад». Дав змогу почати формувати спроможний базовий рівень місцевого самоврядування. За 2015-2019 роки в Україні добровільно створено 982 об’єднані територіальні громади (ОТГ)»;
«12 червня 2020 року Уряд затвердив новий адміністративно-територіальний устрій базового рівня. Відповідно до розпоряджень Кабінету Міністрів в Україні сформовано1469 територіальних громад, які покриватимуть усю територію країни.»
Отже, на першому етапі об’єднані громади формувалися відповідно до Закону про «добровільне об’єднання», а на другому – «Відповідно до розпоряджень Кабінету Міністрів». Причому майже повсюдно нові громади, як адміністративно-територіальні одиниці, утворені в межах колишніх сільських районів. Відтак самі органи місцевого самоврядування стали набагато далі від громадян, ніж були до того. Якщо раніше рада громади була у самому населеному пункті, або в одному із сусідніх – за кілька кілометрів, то наразі для багатьох сільських мешканців вона – за 10-20 і навіть більше кілометрів. А районна рада – точно за 50….
Та головне навіть не в цьому. Відстань зросла не тільки у просторовому сенсі. Для громад з чисельністю 10 тисяч і більше виборців було запроваджено порядок виборів за «партійними списками». Як наслідок, чи не всі попередні громади як соціальні колективи, що історично склалися і продовжують усвідомлювати себе громадами, позбулися «суб’єктності», втратили статус носія ресурсних інтересів і фактично не мають тепер легітимного представництва у раді громади. Здебільшого на їх основі утворені старостинські округи, але лише як «території адміністративних послуг»…
За пропозицією відповідного сільського, селищного, міського голови ради громад затверджують очільників округів – старост і уповноважують їх «діяти в інтересах жителів відповідного старостинського округу у виконавчих органах» ради. Тобто, жителі старостинського округу не обирають старосту. З ними нібито належить «погодити» його кандидатуру. Але для її внесення на затвердження достатньо аби за результатами «громадського обговорення» вона набрала «за» від 7 до 20 відсотків голосів жителів округу (залежно від чисельності населення округу). Звернемо увагу: округ може налічувати навіть більше 30 тисяч жителів, які є громадянами України і мають право голосу на виборах.
Далі більше.
При здійсненні наданих повноважень староста є відповідальним і підзвітним сільській, селищній, міській раді та підконтрольним сільському, селищному, міському голові. Староста звітує про свою роботу перед такою радою, жителями старостинського округу, які можуть «поставити запитання, висловити зауваження та внести пропозиції». Словом, староста нібито й звітує перед жителями старостинського округу», але він не відповідальний перед ними і не підзвітний та підконтрольний їм…
За таких умов апріорі неможливо уникнути «конфлікту інтересів», забезпечити ініціативну й ефективну діяльність старости в інтересах спільноти округу.
По суті, маємо факт ігнорування ряду основних засад місцевого самоврядування, насамперед щодо добровільності об'єднання, виборності, підзвітності і підконтрольності посадових осіб громадам, їх відповідальності перед ними, народовладдя.
У Стратегії органи самоорганізації населення названі інститутом громадянського суспільства. Сприяння їх утворенню та діяльності в громадах віднесено до повноважень старост. Тим часом, як ми знаємо, Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» вони визначені як складова системи місцевого самоврядування…
У цілому ж наразі ми спостерігаємо чітко виражену тенденцію «від самоорганізації до адміністрування», що не відповідає «Громадівській» теорії місцевого самоврядування, покладеній в основу визначення Конституцією України його сутності і правових засад, зрештою – як і національній традиції народовладдя. І зовсім не узгоджується з цілями Стратегії, про яку мова.
Пропозиції, висловлені у згаданій вище статті, цілком слушні. З огляду на викладене вище, було б доцільним:
1. Провести загальнонаціональний рейд-перевірку виконання положень Указу Президента України від 27 вересня 2021 року № 487/2021, зокрема щодо розробки і затвердження регіональних цільових програм сприяння розвитку громадянського суспільства і планів заходів з їх реалізації, а також перших результатів практичного виконання завдань Стратегії. Ініціаторами і виконавцями такої перевірки мали б стати насамперед самі громадські об’єднання разом з утвореними при органах публічної влади координаційними радами з питань сприяння розвитку громадянського суспільства, із засобами масової інформації.
2. Переглянути порядок місцевих виборів на рівні територіальних громад з метою забезпечення реального представництва у їх радах інтересів спільнот усіх населених пунктів, що добровільно ввійшли чи були включені до їх складу.
3. Законодавчо визначити статус старостинського округу, а відтак і посади старости в системі місцевого самоврядування. Віднести посаду старости округу до виборних, передбачивши відповідальність старост перед громадою округу, підзвітність та підконтрольність їй.
4. Унормувати статус органів самоорганізації населення, утворюваних в старостинських округах, з урахуванням набутого в містах досвіду та сільської специфіки законодавчо визначити межі їх повноважень, порядок самоорганізації та діяльності.
…Лінія розмежування між сприянням розвитку громадянського суспільства і адмініструванням процесів суспільної самоорганізації тонка. І для влади вкрай важливо її не перетинати.
І ще. Діалог влади й інститутів громадянського суспільства як ніколи необхідний сьогодні, коли консолідація нації стала одним з головних запобіжників загрозі ще однієї Руїни у вітчизняній історії – відхилення України від демократичного вектору розвитку і втрати державного суверенітету.
« … політичний режим, який ігнорує громадянське суспільство, порушує права людини й не дотримується верховенства права, приречений на поразку. В цих умовах влада швидко втрачає легітимність.»
із заяви Ініціативної групи “Першого грудня” від 30.12.2021
Наразі громадяни країни живуть проблемами зростання платежів за комунальні послуги і цін на продовольчі товари, очікуваннями на кінець зими ще більш неприємних наслідків дефіциту енергоносіїв і нової хвилі захворювання на COVID-19. Увага суспільства прикута до накопичення військ РФ на кордонах України і ультимативних вимог Кремля до НАТО і США. А також до гучних скандалів на політичному Олімпі країни, оголошення підозри у «державній зраді і сприянні тероризму» п’ятому Президенту України Петру Порошенку, подій під час призначення йому запобіжного заходу, до застережень лідерів провідних країн світу, представників Європарламенту, зарубіжних і вітчизняних громадських діячів і організацій, української діаспори щодо згубності провокування владою внутрішнього розколу в умовах високої ймовірності нового військового вторгнення РФ …
Спроби нагадати громадськості про Стратегію роблять хіба що ентузіасти, які були безпосередньо причетними до підготовки її проєкту. Так, 1 листопада минулого року відбулася експертна нарада «Шляхи реалізації на рівні територіальних громад Національної стратегії сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні на 2021-2026 роки», організована кафедрою державного управління та регіоналістики ОРІДУ і громадською організацією – Одеським інститутом соціальних технологій.
Розв’язання перелічених вище й інших нагальних проблем соціально-економічного і політичного життя країни залежать від багатьох умов, які узагальнено можна звести до однієї: забезпечення спроможності інститутів публічної влади (державної влади і місцевого самоврядування) та суспільства в цілому успішно виконувати покладені на них завдання в сучасній кризовій ситуації.
Аналіз результатів виконання попередньої стратегії і прийняття нового аналогічного документу, безперечно, є позитивним фактом. Але тільки за умови послідовної реалізації системи конкретних заходів. Здавалося б – це аксіома. Проте, як переконливо розкрито в публікації Валерія Панька («СІБУРДЕ на тему «Реформа місцевого самоврядування») уже на етапі формування Плану дій були підстави сумніватися в тому, що він стане справжнім системним документом, який забезпечуватиме покрокове досягнення стратегічних цілей. Напевне, всупереч очікуванням влади Стратегія оголила чимало гострих проблем, що потребують не тільки подальшого осмислення, а й невідкладних дій щодо їх розв’язання.
Перше. Щодо суспільного усвідомлення сутності феномену «громадянське суспільство» на сучасному етапі історичного розвитку України. Здебільшого поняття «громадянське суспільство» тлумачиться у «вузькому значенні» як сукупність громадських об'єднань (громадських організацій і спілок), як автономний сектор суспільства «поза державою». Проте сьогодні суспільна практика все більше наповнює його дещо іншим змістом: воно набуває значення характеристики, що позначає відповідний рівень організації суспільства. Йдеться про інституційно структуроване суспільство, що функціонує на засадах самоорганізації і демократичного врядування, забезпечуючи реальне народовладдя. Це інституційний «двигун» законодавчо врегульованого саморозвитку суспільства і водночас його результат. Громадянське суспільство не просто «взаємодіє з державою», а й великою мірою детермінує її тип і її характер.
Громадські об’єднання – ключовий, «колективно-людський» інститут громадянського суспільства. Однак не єдиний. Громадянське суспільство немислиме без таких інститутів, як вільні медіа, демократія участі, громадська думка, громадський контроль і чимало інших «інститутів-організмів», тобто «колективів людей», та «інститутів-речей» і «інститутів - моделей людських відносин» (М. Прело, М. Дюверже), що визначають його суб’єктну та функціональну сутність.
Друге. Потрібна своєрідна «революція владної свідомості», тобто світоглядна революція еліт у владі різного рівня. Ще два століття тому її сутність жорстко, але досить точно була сформульована у програмному документі Кирило-Мефодіївського товариства (1845-1846 рр) "Закон Божий (Книга буття українського народу)":
«...І хоча апостол сказав: “… уряд і порядок, і правлєніє повинні бути на землі: так Бог постановив, але урядник і правитель повинні подлегать закону ... і так як урядник і правитель перші, то вони повинні буть слугами, і недостоїть їм робить те, що здумається, а те, що постановлене, і недостоїть їм величаться..., а достоїть їм жити просто і працювати для общества пильно, бо власть їх од Бога, а самі вони грішні люде і самі послідніші, бо усім слуги...»
Без цього не буде постійного і конструктивного діалогу влади з суспільством, а відтак і реального «сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні».
«Відосики», ролики-обіцянки…, якими ефектними вони не були б – це не діалог влади з суспільством. І загалом не діалог. У кращому випадку це певна інформація «зверху», а частіше – політтехнологія, популістські інформаційні «вкиди», адресовані не народу, а «населению», кому все «какая разница». Діалог з суспільством – це передусім постійна комунікація з громадськими об’єднаннями і засобами масової інформації, з опозиційними політичними партіями. Його мета для влади – не очікуючи чергових виборів, не доводячи ситуацію до позачергових виборів або до Майдану почути і врахувати об’єктивні оцінки своєї діяльності та нагальні суспільні потреби, конструктивні пропозиції. І зрештою – максимально включити потенціал суспільства у вирішення актуальних проблем його поступу.
Розвинені інститути громадянського суспільства – це ґрунт, на якому виростають ідеологічні державницькі партії. Взаємодія інститутів громадянського суспільства з такими партіями – чи не головний лікувальний засіб для країни в умовах «пандемії популізму» і запобіжник захворюванню влади авторитаризмом.
Влада, зазвичай, визнає громадські об’єднання в якості слухняного помічника реалізації своєї соціальної політики, тобто не зовсім як рівноправного партнера. І вже аж ніяк не сприймає їх як прояв народовладдя. Поки що таке, якщо не гірше, у неї ставлення і до вільних медіа.
Звичайно, ми ще тільки на шляху до громадянського суспільства в такому розумінні цього поняття. Але вже можемо стверджувати, що чимало його інститутів цілком спроможні впрягатися у вирішення доленосних суспільних завдань, і навіть від імені нації заявляти на міжнародній арені про її суб’єктність…, коли владі бракує сміливості чи мудрості. Яскравий приклад – Звернення більше ста очільників і активісті громадських організацій разом з народними депутатами Верховної Ради різних скликань, науковцями, письменниками, журналістами, митцями… («Українці Чинитимуть Опір») до Джозефа Байдена перед його онлайн-самітом з Володимиром Путіним 7 грудня 2021 р. Вони також здатні визначати для влади «червоні лінії», коли вона проявляє схильність до «компромісів» у міжнародній політиці, або вчиняє дії, спрямовані на поглиблення розколу суспільства, що несуть загрозу національній безпеці і державному суверенітету.
У випадку відсутності в країні реальних демократичних опозиційних політичних сил, інститутів громадянського суспільства справедливі соціальні протести, задумані як мирні, можуть набувати неконтрольованого характеру. Вони легко можуть бути трансформованими в «антимайдани», призводячи до хаосу. Тоді у влади з’являються підстави для оголошення антитерористичної операції, а в зовнішнього ворога – для використання ситуації з метою знищення суверенітету держави.
Третє. Сучасне суспільство – надскладна соціальна система, всі елементи якої органічно взаємозв’язані. Тому проблему становлення громадянського суспільства неможливо вирішувати поза контекстом усіх інших процесів державотворення, і насамперед здійснення реформ. Приміром, відірвано від реформи децентралізації, заявлена ціль якої – «передача» повноважень та фінансів від державної влади якнайближче до людей, а саме: органам місцевого самоврядування.
Децентралізація була розпочата в «гарячий» період російсько-української війни і за результатами першого етапу обґрунтовано визнана досить успішною: багато повноважень і фінансів були передані органам місцевого самоврядування.
Однак у 2020-2021 рр. ситуація помітно змінилася, причому не на краще/ Причини цього розкривають дві тези, які можна прочитати на офіційному сайті Децентралізації в Україні:
«Закон «Про добровільне об’єднання територіальних громад». Дав змогу почати формувати спроможний базовий рівень місцевого самоврядування. За 2015-2019 роки в Україні добровільно створено 982 об’єднані територіальні громади (ОТГ)»;
Отже, на першому етапі об’єднані громади формувалися відповідно до Закону про «добровільне об’єднання», а на другому – «Відповідно до розпоряджень Кабінету Міністрів». Причому майже повсюдно нові громади, як адміністративно-територіальні одиниці, утворені в межах колишніх сільських районів. Відтак самі органи місцевого самоврядування стали набагато далі від громадян, ніж були до того. Якщо раніше рада громади була у самому населеному пункті, або в одному із сусідніх – за кілька кілометрів, то наразі для багатьох сільських мешканців вона – за 10-20 і навіть більше кілометрів. А районна рада – точно за 50….
Та головне навіть не в цьому. Відстань зросла не тільки у просторовому сенсі. Для громад з чисельністю 10 тисяч і більше виборців було запроваджено порядок виборів за «партійними списками». Як наслідок, чи не всі попередні громади як соціальні колективи, що історично склалися і продовжують усвідомлювати себе громадами, позбулися «суб’єктності», втратили статус носія ресурсних інтересів і фактично не мають тепер легітимного представництва у раді громади. Здебільшого на їх основі утворені старостинські округи, але лише як «території адміністративних послуг»…
За пропозицією відповідного сільського, селищного, міського голови ради громад затверджують очільників округів – старост і уповноважують їх «діяти в інтересах жителів відповідного старостинського округу у виконавчих органах» ради. Тобто, жителі старостинського округу не обирають старосту. З ними нібито належить «погодити» його кандидатуру. Але для її внесення на затвердження достатньо аби за результатами «громадського обговорення» вона набрала «за» від 7 до 20 відсотків голосів жителів округу (залежно від чисельності населення округу). Звернемо увагу: округ може налічувати навіть більше 30 тисяч жителів, які є громадянами України і мають право голосу на виборах.
Далі більше.
При здійсненні наданих повноважень староста є відповідальним і підзвітним сільській, селищній, міській раді та підконтрольним сільському, селищному, міському голові. Староста звітує про свою роботу перед такою радою, жителями старостинського округу, які можуть «поставити запитання, висловити зауваження та внести пропозиції». Словом, староста нібито й звітує перед жителями старостинського округу», але він не відповідальний перед ними і не підзвітний та підконтрольний їм…
За таких умов апріорі неможливо уникнути «конфлікту інтересів», забезпечити ініціативну й ефективну діяльність старости в інтересах спільноти округу.
По суті, маємо факт ігнорування ряду основних засад місцевого самоврядування, насамперед щодо добровільності об'єднання, виборності, підзвітності і підконтрольності посадових осіб громадам, їх відповідальності перед ними, народовладдя.
У Стратегії органи самоорганізації населення названі інститутом громадянського суспільства. Сприяння їх утворенню та діяльності в громадах віднесено до повноважень старост. Тим часом, як ми знаємо, Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» вони визначені як складова системи місцевого самоврядування…
У цілому ж наразі ми спостерігаємо чітко виражену тенденцію «від самоорганізації до адміністрування», що не відповідає «Громадівській» теорії місцевого самоврядування, покладеній в основу визначення Конституцією України його сутності і правових засад, зрештою – як і національній традиції народовладдя. І зовсім не узгоджується з цілями Стратегії, про яку мова.
Пропозиції, висловлені у згаданій вище статті, цілком слушні. З огляду на викладене вище, було б доцільним:
1. Провести загальнонаціональний рейд-перевірку виконання положень Указу Президента України від 27 вересня 2021 року № 487/2021, зокрема щодо розробки і затвердження регіональних цільових програм сприяння розвитку громадянського суспільства і планів заходів з їх реалізації, а також перших результатів практичного виконання завдань Стратегії. Ініціаторами і виконавцями такої перевірки мали б стати насамперед самі громадські об’єднання разом з утвореними при органах публічної влади координаційними радами з питань сприяння розвитку громадянського суспільства, із засобами масової інформації.
2. Переглянути порядок місцевих виборів на рівні територіальних громад з метою забезпечення реального представництва у їх радах інтересів спільнот усіх населених пунктів, що добровільно ввійшли чи були включені до їх складу.
3. Законодавчо визначити статус старостинського округу, а відтак і посади старости в системі місцевого самоврядування. Віднести посаду старости округу до виборних, передбачивши відповідальність старост перед громадою округу, підзвітність та підконтрольність їй.
4. Унормувати статус органів самоорганізації населення, утворюваних в старостинських округах, з урахуванням набутого в містах досвіду та сільської специфіки законодавчо визначити межі їх повноважень, порядок самоорганізації та діяльності.
…Лінія розмежування між сприянням розвитку громадянського суспільства і адмініструванням процесів суспільної самоорганізації тонка. І для влади вкрай важливо її не перетинати.
І ще. Діалог влади й інститутів громадянського суспільства як ніколи необхідний сьогодні, коли консолідація нації стала одним з головних запобіжників загрозі ще однієї Руїни у вітчизняній історії – відхилення України від демократичного вектору розвитку і втрати державного суверенітету.
У матеріалі згадується про підозри у «державній зраді і сприянні тероризму» п’ятому Президенту України Петру Порошенку. Пару днів тому довелось переглянути два цікаві відео одного юриста - блогера https://youtu.be/PXSaLlo4s9s
ВідповістиВидалитиhttps://youtu.be/UaidusabmYo
Думки після цього виникли такі, що Громадянське суспільство не = театру одного актора П.О.Порошенка і його екзальтованих глядачів-прихильників. Є в Україні серйозні люди, з конструктивним мисленням щодо розбудови нашої держави, як от автор цьго допису, а "вистави" існують паралельно. Хотілось би, щоб якомога більше співгромадян це розуміли і розрізняли.
Згоден щодо Порошенка. Він навіть не єдиний актор свого театру, а більше вже схожий якраз на політичного коміка. Хоча коміком обзиває іншого. Так, ну не можна аж ніяк цього персонажа порівняти ні з Навальним, ні тим більше з паном Саакашвілі. Ці не побоялись добровільно постати навіть перед недружнім судом, а тут навіть перед призначеним своїм же указом суддею постати боіться. Навіщо було вихвалятись судовою реформою? І навіщо збурювати українське суспільство у такий хиткий щодо зовнішньої агресії момент? Тим більше, використовуючи методи інформаційного впливу, розроблені за порєбриком?
ВидалитиА питань до ППО багато - і по Ілловайську (він головний свідок, і він єдиний, хто свідчень не дав), і по торгівлі з терористами, і про підйом з небуття Медведчука і вручення в його руки статусу олігарха, і п'ятої інформаційної колони, і української частини нафтогону Уренгой-Помари-Ужгород; і звідки раптом так зросли статки за часів президентства, і -вибачте, але це так!- з фактично захопленою ( і потім поділеною з товаришами, але одного таки з'їли) владою під час Майдану, на головах самих чистих громадян України, і так далі, і т.д.