Як тебе полюбити, Києве…

Коли друзі запропонували переглянути кілька відеозамальовок з проекту «Наш дім» (див. Facebook чи YouTube), що був створений за підтримки Українського культурного фонду, мимоволі мені згадалась давня історія 2002 року. Тоді один із впливових депутатів Білоцерківської міськради спробував за своєю ініціативою запросити нашу невелику групу мислителів створити концепцію Програми розвитку міста. І в тексті написаного нами документа була фраза «Наше місто». В сенсі – місто його мешканців.
Ця фраза викликала коротку репліку тодішнього міського голови «не ваше, а наше місто», після чого депутат на певний час перестав бути впливовим.
З таким чорногуморним настроєм я поринув у нетрі Фейсбука…
Короткі, але пронизливі історії людей, які з різних причин опинилися у Києві.

• Чорношкірий нігерійський Принц (його так звати), який сам готує український борщ і дивується, що українці не знають англійської та вважають себе відкритими, хоча це не так…
• Росіянка, яка на собі відчула ненависть українців, але вважає себе частиною українського суспільства…
• Швейцарець, який не може зрозуміти, чому українці не відчувають себе відповідальними за вулицю, двір чи країну. Чому з брудного, просяклого тютюновим димом під’їзду часто можна потрапити у прекрасну, дорогу дизайнерську квартиру. Невже за це має відповідати Уряд?
• Кримська татарка, яка знайшла у Києві безліч можливостей, окрім відчуття рідного дому…
• Дончанка, яка мріє мати свій дім та запросити до нього своїх дітей…
• Українська ромка, переконана, що в Україні є зацікавлені сили, які смикають за ниточки і спрямовують людський гнів у потрібному їм напрямку, зокрема – на ромів…

Здається, авторка фільму Тетяна Крюковська і оператор-постановник Бен Ціон Лазаревич самі пройшли життєвий шлях разом зі своїми героями. Гостро, без прикрас і лицемірства, широкими мазками показана маленька мозаїка людських доль.

Коли промайнули титри останньої відео замальовки, мені згадалась телепередача за участі одного з радянських політичних оглядачів «Нью-Йорк – місто контрастів». Чорно-білий телеящик тоді вимальовував «єдність і боротьбу протилежностей». Кольоровий сучасний Київ не менш яскраво показує контрасти.

Ми живемо у полоні власних уявлень і штампів, картинок, намальованих колись і не нами. А головне – не намагаємося стати перед дзеркалом і пильно вгледітися у себе: чому ми так живемо? Куди йдемо? З ким? Навіщо?

Хочеться вірити, що у світле майбутнє. От лише тривожить фраза одного із героїв: «Я боюсь ментальної нестабільності українського суспільства»…

Валерій Панько