Спогади причетних про посадовців, що 26 квітня 1986 року спричинили аварію на Чоронобильській АЕС; про Особистотей, героїв і майстрів, які уламки реактора, що загрожували існуванню європейців, накрили саркофагом і до 5 листопада 1986 року відновили роботу двох перших блоків АЕС. Третій блок приєднали до діючих 4 грудня 1987 року.
Добросердний стражденний читачу!
Він мій сусід і приятель, 1933 року народження, гірничий інженер, відмінник Новочеркаського політехнічного інституту. Трудитися почав на Луганщині, на шахті «Брянка» заступником начальника дільниці. В гірництві відзначений орденами Шахтарської слави трьох ступенів й Орденом Леніна. За 43 трудових роки в Луганській, Миколаївській, Тернопільській областях, столицях Києві і Москві дослужився до генерала, з дружиною Нінель Андріївною виростили двох дочок.
Вибух і рятувальники навколо ядерного жерла
Восени 1985 року Юрія Васильовича призначили начальником Шостого управління, членом Колегії Комітету Державної Безпеки при Раді Міністрів УРСР. У його нові обов’язки входило дбати про безпечний розвиток економіки, особливо атомної енергетики. Щомісяця другого тижня на кожну АЕС направлялися по 2-3 досвідчених офіцери вивчати радіаційний стан. А кожного четвертого тижня два співробітники командирувалися на поради до конструкторів, проектантів і виробників обладнання.Після відряджень складався письмовий звіт. Начальник Шостого управління Князєв радив причетним керівникам обласних управлінь, де і як слід покращити ситуацію, й узагальнену інформацію доповідною запискою передавав голові КДБ УРСР генерал-лейтенанту Степану Несторовичу Мусі.
У Прип’яті діяв міський відділ КДБ із дев’яти офіцерів на чолі з підполковником Віктором Миколайовичем Клочком. За да місяці до аварії письмово доповідалося голові КДБ УРСР Мусі, що на 4-му блоці з участю харківських і московських ядерників почалися випробування реактора на різних режимах, що категорично заборонено регламентом. Що подібні маніпуляції дозволялися тільки на малопотужному дослідному реакторі Академії наук.
За три місяці з трьох доповідних записок С.Н. Муха дізнавався про особливо вразливі порушення регламентів роботи АЕС, припинення яких було в компетенції союзної й української влад. Від нього, як голови КДБ, – жодної реакції: ні письмової, ні усної.
Тоді Князєв склав стислий проект-пересторогу, адресовану першому секретарю ЦК Компартії України Щербицькому і голові КДБ СРСР Чебрікову. Позначив суть надто тривожних порушень, особливо на Чорнобильській АЕС, усунення яких було в компетенції республіканських і союзних органів і передав на підпис Мусі. За місяць до вибуху реактора С.Н. Муха через секретаріат КДБ усі записки повернув Князєву, навіть без поміток, що читав.
Шахтарська принциповість. Безкомпромісні шахтарські будні, де результат вимірюється тонами вугілля та солідний чекістський досвід розрізняти «свій-чужий» насторожив і стривожив Князєва. Та й колеги перешіптувалися, що голова Комітету не з їхніх рядів, не чекіст. Ось у п’ятницю 25 квітня 1986 року на зборах партійного активу Комітету перед 800 комуністами генерал Юрій Князєв у своєму виступі виявив мужність відкрито висловити, що голова Комітету Державної Безпеки України Степан Муха не має ні відповідальності, ні професійної рішучості, ні досвіду управління державною структурою, уповноваженої захищати спокійне життя і надбання суспільства.
Підкреслив, що шануючи першого секретаря ЦК Компартії України Володимира Васильовича Щербицького, він вважає, що з призначенням Степана Мухи на таку посаду він помилився. Сміливість по тих часах нечувана! Могли помилятися Троцький, Сталін, Хрущов, Підгорний, Шелест. А Ленін, Брежнєв і Щербицький – ніколи і ніде. Сам Господь не убереже того вільнодумного фахівця від гніву пасивного начальника. Вже на тих самих зборах за вказівним перстом образливо для Князєва прозвучало – «Ату його!»
Анатолій Михайлович Бєляєв, який з часом дослужився до генерал-лейтенанта, про мужній виступ Князєва згадує: «Юрій Васильович заступився за свого підлеглого, критика якого у доповіді голови КДБ була несправедливою і тенденційно поданою. Більше того, з його уст прозвучала жорстка оцінка стилю керівництва самого Голови. Це було зрідні вибуху в залі бомби. Такої принциповості і відвертості ніхто не пам’ятав. Аплодисментів не було – не дозволяло виховання. Але вони звучали в офіцерських серцях. І взірець помсти обуреної дріб’язковості заглушив нічний вибух ядерного реактора 4-го блоку Чорнобильської АЕС». Юрій Васильович додає: «Навіть після вибуху реактора, на фоні тотальної загрози суспільству, коли забувалися особисті образи, Муха мені цього не вибачив».
Кульмінація: вибух реактора
Рубіжні 1 година 23 хвилини 45 секунд ночі 26 квітня 1986 року. Емоційний виступ Князєву сон відганяв. Остаточно перервав його затяжний телефонний дзвінок. Черговий по КДБ офіцер повідомив генералу, що 1 годині 23 хвилині вибухнув реактор на 4-му енергоблоці Чорнобильської АЕС. Вже о 4 годині 20 хвилин полковник В.В. Лісовенко з групою офіцерів прибув до палаючого реактора. О 6-й ранку там була оперативно-слідча група КДБ на чолі з полковником Г. Сівцом, А. Березою і Ю. Матковським. Вони опечатали всю інформаційну апаратуру, потрібну для збереження відповідей на питання чому? І хто?
Ранком, 26 квітня, Голова Ради Міністрів СРСР М.І. Рижков на оперативній нараді призначив Надзвичайну Комісія на чолі із своїм заступником Б.Є. Щербиною. У її склад включили учених ядерників академіків Н.П. Лаверова, Є.Г. Веліхова, В.А. Легасова, конструкторів реактора, рятувальників, хімзахисників, авіаторів, а також начальника Управління економічної контррозвідки, члена колегії КДБ СРСР генерал-лейтенанта Федора Олексійовича Щербака. Завдання Комісії: з’ясувати що там сталося і запропонувати як локалізувати біду.
Того ж дня Комісія прибула в Прип’ять і розташувалася в приміщенні міськкому партії, за вікном якого височів 73-метровий корпус енергоблоку, з вивернутими конструкціями і розкиданими кусками смертоносного графіту. На перше зсідання Комісії запросили начальника Прип’ятського спецвідділу КДБ підполковника Клочка і капітана Суховіліна, атомника за освітою, доповісти про можливі причини катастрофи та про оперативну й політичну обстановку на станції і в місті Прип’ять.
Генерал Щербак запитав свого українського колегу генерала Князєва, якою інформацією про безпеку на АЕС той володіє? Після пояснень про три знехтуваних Мухою записки, уточнив, чи вони не знищені? І, почувши, «ні», попросив негайно передати їх йому. Невдовзі заступник голови КДБ СРСР В.А. Пономарьов по урядовому зв’язку сказав Князєву, що ваше управління належно виконувало обв’язки, і до вас жодних претензій. Відразу на базі Шостого управління створився оперативний штаб на чолі з генералом Ю.В. Князєвим, який доповнював інформацію москвичів.
Миттєво були виявлені височенні забруднення навколо станції А на 300 метрах над палаючим реактором пролетів СУ-17 з дозиметричною апаратурою, яка показала радіаційний потік із обламків блоку в 2500 рентген.
До вечора Урядова Комісія вирішила евакуювати місто Прип’ять й поселення в десятикілометровій зоні від АЕС. Такого глибокого розуміння ситуації й організації евакуації світ не знав. Громадянам обіцяли виїзд тимчасовий, забороняли брати домашні речі і тварин. За дві години 27 квітня тисяча автобусів вивезли 40 тисяч прип’ятців. Трагедію пережили і ті, кого вивозили, й організатори.
Безпосередній учасник виїзду чекіст Рибаков А.В. вже полковником запасу розповідав, що в тому видовищі бачилося щось від війни. Врізалися у пам’ять крики дітей, тривожні очі дорослих, скрізь нервова перенапруга. Достатньо найменшої іскри для вибуху емоцій. Та найменші ознаки паніки негайно гасилися спокійними впевненими діями молодих хлопців у міліцейській формі.
Віктор Олександрович Гриценко, вроджений і навчений моєю мамою математик і логік, тепер генерал-майор міліції у відставці згадує. Його, тоді майора, у першій команді офіцерів міністерства автобусом вечором 26 квітня привезли у Прип’ять. Погляд відразу привертало небо, яке полум’яніло загравою небаченого спектра. Місцеві їм пояснили, що то полум’я над четвертим реактором, яке сягає 170-метрової висоти.
Офіцерам поставили завдання: забезпечити порядок евакуації жителів міста, яких з рідних домівок вивозили колони автобусів у чисті від радіації зони, а потім охороняти будинки. Через три доби офіцерам запропонували здати на утилізацію обмундирування, помитися у бані й одягнути нові робочі спецівки. На службу повернулися з якимись незнаними больовими симптомами. Наступного дня всіх госпіталізували. Лікували на совість, але з роками більшість тих міцних і мужніх чоловіків радіація доконала.
Сильний духом Віктор Олександрович живе під прискіпливою лікарською опікою. У його колись міцному організмі час від часу нуртують утаємничені цезії, стронції, плутонії та інше казна-що, скалічене скаліченим реактором. Періодами вони накликають то сильний головний біль, то страх ступити ногою, то тривожне безсоння.
Негайно 27 квітня 134 постраждалих працівників станції й пожарників двома спецавіарейсами доставили у Москву, в Інститут біофізики Міністерства охорони здоров’я СРСР. Його директор академік Л.А. Ільїн, спеціаліст світового рівня по радіаційній гігієні, Герой Соціалістичної Праці у Чорнобилі з першого дня з повноваженнями наукового керівника по застосуванню медико-біологічних і гігієнічних заходів з мінімалізації наслідків аварії. Згадував, що у лікарні постраждалі нічого не могли з толком пояснити, не підтримували бесіду, були в стані глибокої депресії. А літаки до того забруднилися, що їх довелося розібрати і знищити.
Синхронно з Л.В. Ільїним діяв Юрій Антонійович Ізраель, голова Державного комітету з гідрометеорології та контролю природного середовища, доктор фізико-математичних наук, академік, директор Інституту прикладної геофізики. В його обов'язки входило визначення небезпечних для життя зон, та пропозиції по обеззараженню територій. Обидва академіки, Ільїн й Ізраель, лауреати Нобелівської премії миру.
Тайники смертоносного атому під уламками реактора
Прибулі з академіками ядерниками визначили – в уламках реактора температура росла від 2000 градусів, загрожуючи пропалити триметрове залізобетонне перекриття і детонувати основну масу заряду. Якщо ж вона проб’є підземне русло, то Прип’ять і Дніпро перетворяться в смертоносні потоки. Та ще у водозбірнику для його охолодження, з технічною назвою барботер, накопичилось 11 тисяч кубометрів води у мільйон разів бруднішої від радіаційного фону.
Б.Є. Щербина, родом з Дебальцевого, з шахтарством з дитинства на «ти». Після поради з ядерниками прийняв рятівне рішення. Перше: брудну воду перекачати в барботер недобудованого 5-го ректора. І друге: під 4-м – прокласти тунель, з якого радіоактивні уламки охолоджувати зрідженим азотом.
Хтось з конструкторів, ризикуючи життям, в непроглядній темноті знайшов і відкрив люк барботеру та опустив у нього шланг від насоса. Донецькі шахтарі буквально за тиждень прокопали 136-метровий тунель. Генерал Князєв підбадьорював колег гірників і в його глибинах. Штаб рятувальників перебрався в Чорнобиль, розташований лише за 11 кілометрів від АЕС. Там рівень радіації сягав до 40 тисяч мікрорентген за годину при природному фоні 10-15 одиниць. Після цього фахівцями академіка Ізраеля з Інституту прикладної біофізики була закрита критично забруднена 30-кілометрова зона, з якої евакуювали 115 тисяч людей. А Київ і Чернігів залишилися оздобою географії світу.
У Київ, в ЦК Компартії України оперативну інформацію з попередніми вірогідними причинами катастрофи і фотоплівку розрухи 30 квітня 1986 року відвіз офіцер Мальцев Михайло Борисович.
У Москву, в ЦК КПРС і КДБ СРСР аналогічну інформацію спецрейсом військового літака АН-12 «Руслан» 1 травня доставив Рибак Олексій В’ячеславович. Навічно йому, капітану в потертих джинсах, в легкому светрику з давно зашкаленим дозиметром та стоптаних кросівках запало в пам’ять, що на Підмосковному аеродромі перед тим, як відімкнути замок прикріпленого до руки кейса, попросив зустрічаючих солідних цивільних пред’явити посвідчення. Один із них був інструктор ЦК, а четверо – генерали!
Політбюро ЦК України ніби заціпеніло, заклякнувши чекало вказівок Москви. А сам генеральний, Горбачов, мовчав! На Хрещатику урядова трибуна поставлена, по колективах і районах міста сформовані велелюдні колони, готові славити партію, дякувати вождям і владі за щасливе життя. За традицією і командою В.В. Щербицького 1 травня 1986 року така демонстрація відбулася, хоч рівень радіації повітря майже в у сто разів перевищував природній.
Наступного дня, 2 травня в Чорнобилі побували два члени Політбюро ЦК КПРС, Голова Ради Міністрів СРСР М.І. Рижков і тоді ще виконуючий обов’язки другого секретаря ЦК Є.К. Лігачов. Гостей Щербицький зустрічав в аеропорту, а супроводжувати їх до АЕС й брати участь в їхній програмі доручив голові Уряду О.П. Ляшку. Послався на те, що йому самому треба залишатися на зв’язку.
Микола Іванович Рижков, наш, донецький, з Краматорська, онук коваля і син шахтаря. Після закінчення технікуму поїхав у Свердловськ тому, що там був інститут. На Уралмаші почав з майстра і дійшов до генерального директора. Удосконалював управлінську справу першим заступником міністра транспортного і важкого машинобудування та у керівництві Держпланом.
Першого травня я чергував по Центральному Комітету. В приймальній оргвідділу узагальнював інформацію від обкомів партії та відповідав на дзвінки громадян, що інколи просили допомогти в якихось приватних справах. За демонстрацією спостерігав по телевізору. Вона відрізнялася від традиційної якоюсь пришвидченістю, ледь помітними ознаками схвильованості на урядовій трибуні.
Як звичайно, 3 травня прийшов на роботу. Терміново запрошує другий секретар ЦК О.А.Титаренко. В його кабінеті вже мій колега із відділу науки, доктор медичних наук А.М.Сердюк. Олексій Антонович повідомляє, що на Чорнобильській АЕС сталася аварія з важкопрогнозованими наслідками. Треба вживати надзвичайних заходів щодо порятунку потерпілих, запобігання радіаційного зараження. Просить Андрія Михайловича негайно сформулювати текст доручення стосовно діяльності в цих умовах закладів медицини, а мене – виробників продовольства і захисту водних джерел. З нашими рукописами пішов до Щербицького і, повернувшись, сказав, що Володимир Васильович наші пропозиції підтримує, а політбюро затвердить як директиви для всіх республіканських органів.
Мені довелося спостерігати поведінку багатьох високопосадовців в екстремальних ситуаціях. Перед реальною небезпекою для себе і сімей, а про неї вони були інформовані краще від простих громадян, уявний моноліт швидко розшаровувався. З декого вмить злітали посадові регалії і напускна зверхність, їхньою поведінкою правив страх, що підштовхував тікати подалі від Києва у довгострокові відрядження чи відпустки.
Щоправда, таких було небагато. Інші спокійно і мужньо брали на себе відповідальність за прийняття надзвичайно складних рішень, за істинними знаннями обстановки сміливо ходили в епіцентр того пекла. На щастя, в керівній масі такі люди складали більшість, вони й очолили наступ проти лиха. Допомагали людям перебратися із зараженої радіацією зони.
Після призначення голови Ради Міністрів України О.П.Ляшка керівником республіканського надзвичайного штабу секретар ЦК І.О.Мозговий запросив завідуючого аграрним відділом та нас, його заступників, й з явною полегкістю повідомив, що відтепер нам втручатися в чорнобильські справи не потрібно: вони передані у повну компетенцію Ради Міністрів.
Повертаємося до кабінету завідуючого відділом Є.Р.Чулакова. Кажу Євгенію Родіоновичу, що виконувати таку вказівку секретаря ЦК не маємо морального права – працівники сільгоспвідділу не можуть залишатись осторонь загальнонародного лиха. Ми зобов’язані відстежувати розвиток подій і належно реагувати. На крутому життєвому повороті наша пасивність може розцінюватись як дезертирство.
Відтак вирішуємо, що я тісно співпрацюватиму з міністром сільського господарства О.М.Ткаченком, який готує щоденну інформацію про роботу по подоланню наслідків аварії в агропромисловому комплексі для надзвичайної комісії. Щовечора приходжу в кабінет до Олександра Миколайовича, спільно заслуховуємо повідомлення спеціалістів; передаємо доручення по прийнятих у Раді Міністрів рішеннях; редагуємо текст його чергової доповіді урядовій комісії, один примірник якої беру для ознайомлення працівників відділу. Десь перед північчю роз’їжджаємося по абсолютно безлюдних тихих вулицях столиці.
Для уточнення обстановки на місці з міністром виїздимо в Чорнобильську зону. Коротко кажучи, раніше незнаної роботи по вінця: потрібно визначати, де і наскільки радіація забруднила сільськогосподарські вгіддя, як вона впливатиме на виробництво продуктів харчування; окреслювалась так звана тридцятикілометрова зона – район найбільшого зараження, з якого відселялись люди. Куди і як їх переселити? Чим там зайняти і прохарчувати? А що робити з худобою і дичиною?
Як на забруднених землях вести сільськогосподарське виробництво? Як контролювати якість продукції, що стихійно завозиться на ринки? Активно підтримуємо рішення Москви і негайно організовуємо у Києві Інститут сільськогосподарської радіації. Його очолює відомий учений-радіолог, доктор наук М.О.Лощілов. З профільного інституту в Обнінську, де Микола Олександрович працював раніше, він запрошує на роботу групу кваліфікованих учених, які надають неоціненну допомогу.
Генерал Князєв входив в групу тих, хто знав хід виконання рятівних заходів. Розумів, що локалізація самого вогнища уламків ректора вимагала синхронних дій і в зоні осідання ядерного пилу.
Коли фахівці інститутів біофізики і геофізики визнали необхідність тимчасово, на літній період, вивезти з Києва та прилеглих областей дітей до 12 років і вагітних жінок, генерал порушив встановлену Мухою субординацію і прийшов з новою бідою до В. С. Шевченко, голови Президії Верховної Ради УРСР. Давно переконався, що у критичній ситуації вона здатна працювати ініціативно і рішуче.
Ось як документально свідчить Ніна Миколаївна Горбач, пошли їй Господи довго віку, тоді помічниця і соратниця Голови Президії Верховної Ради. Згадує, що Валентина Семенівна свою чутливу душу без останку влила в людську біду. Самочинно створила неофіційну подобу Надзвичайній комісії Б.Є. Щербини. До неї приєдналися заступники голови Ради Міністрів К. Масик і М. Орлик, міністр охорони здоров’я А. Романенко, секретар Укрпрофради С. Євтушенко, віце-мер Києва Г. Менжерес, обласні ради.
Ідеологом рятівних заходів виступила Олена Михайлівна Лук’янова, академік Союзної медичної академії, директор Київського науково-дослідного інституту педіатрії, акушерства, гінекології. Найперше. По їхній пропозиції влада вирішили достроково закінчити навчальний рік у 1– 8 класах й організувати літній відпочинок дітей у чистих від радіації районах.
Далі: Валентина Семенівна в неймовірно короткий строк зуміла організувати виїзд і влаштування на нових місцях 526 тисяч дітей з міста Києва, Київської Житомирської і Чернігівської областей. Навіть у деякі союзні республіки. Майже 700 вагітних киянок негайно госпіталізували у лікарні для гарантованого збереження плоду.
І ще таке. На прохання Валентини Семенівни генерал Мойсеєв М.А., начальник політуправління Групи Радянських військ у Німеччині, який майором був помічником по комсомолу Київського військового округу, прислав два літаки гуманітарки. Дитячого одягу і взуття, повзунків і памперсів для малят, білизни для пристарілих, набори для сімей, для пожежників. і дещо потрібного для їхніх родин.
Під чітким контролем ініціаторів і депутатів гуманітарка передавалася тільки дітям. Щербицький прилюдно передавав Валентині Семенівні, що генсек Горбачов обурювався її діями, вважав їх панічними, бо росіяни і білоруси спокійні.
А що там у ядерному пеклі?
Вчені й конструктори реактора орієнтовно визначили, що 18-20% ядерного пального вибух викинув у повітря, і світами його понесли вітри. А у якому ж стані присипана обламками його основна маса? Цікавилися тому, що напевно знали – самовивільнення її може змінити географічну карту Європи.
Тоді був змонтований ярусний вимірювач, названий «Голкою». У середину стальної 18 метрової чотиридюймової труби вмонтували датчики. Із Феодосійського філіалу ОКБ імені Н.І. Камова викликали три вертольоти К-27Е. Машина пілота-випробовувача М.М. Мельника з штурманом-випробовувачем В.М. Ткаченком, провідним інженером Ю.Н. Кульковим й бортоператором О.А. Азаровим мала проткнути нею 10-метровий шар приваленої і присипаної магми. Ще два вертольоти мали зависнути паралельно і корегувати роботу екіпажу Мельника.
Після декількох тренувань 19 червня 1986 року вертольоти на швидкості 50 км/год вийшли на задану точку, знизилися до 200 метрів і зависли. Перших два кидки «голки» не вдалися. Щасливим виявився тільки третій підліт. Труба на дві третини проткнула магму, її кріплення від'єднали і 200 метровий кабель упав до третього блоку.
М.М. Мельник і його екіпаж до 25 червня здійснив 46 польотів, у яких 52 години зависав над ядерним жерлом. За подвиг Миколі Миколайовичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу. А Міжнародна вертолітна асоціація 1990 року вручила йому «Премію Ігоря Сікорського за гуманітарні послуги». Після лікування, бо отримав 160 бер опромінення, повернувся в ОКБ старшим льотчиком-випробувачем.
Перша хвиля репатріантів принесла Мельника в Україну, в Київ. Коли 1995 року іспанцям продали декілька гелікоптерів К-32, він супроводжував їх до Аліканте. Там і залишився пілотом-інструктором аероклубу. Там і помер 28 липня 2013 року.
Народився український Героїчний Чорнобилець 17 грудня 1953 року в місті Ставище Київської області, де 1971 року закінчив десятирічку. На будинку № 4 по вулиці Куницького, у якому проживав у юні роки Герой, встановлена Меморіальна дошка.
Споруда «Укриття» міністра Славського
Як і обіцяв легендарний міністр Ю.П. Славський, ізоляційну споруду «Укриття» над четвертим енергоблоком Чорнобильської АЕС Главк спецбуду Міністерства середнього машинобудування завершив за 206 днів, до листопада 1986 року. Тоді 90 тисяч працівників у неї вклали 400 тисяч кубометрів бетону і 7 тисяч тонн металоконструкцій. Вдячне людство має пам'ятати автора і технічного керівника проекту В.А. Курносова, наукового керівника проекту В.Г. Асмолова і керівника монтажних робіт В.І. Рудакова.
Легендарний міністр Юхим Павлович Славський з Донецького краю, з Макіївки. Народився 1898 році, ріс з вітчимом, з 14 років почав працювати на шахті. В партію більшовиків поступив 20-річним. Тоді ж став червоноармійцем, служив 10 років. Закінчив 1933 року Московський інститут кольорових металів і золота. Очолював Запорізький і Кам'янсько-Уральський алюмінієві заводи. Був заступником наркома кольорової металургії.
А з 1946 року – заступник начальника Першого головного управління при Раді Міністрів СРСР й одночасно директор і головний інженер комбінату № 817, де академіками Курчатовим, Сахаровим і Харитоном створювалася перша ядерна бомба. Разом з ними 1949 року йому присуджене звання Героя Соціалістичної Праці і Сталінська премія І ступеня. А на пенсію Юхим Павлович виходив 1986 року тричі Героєм Соціалістичної Праці, десятикратним кавалером ордена Леніна.
Про нього академік А.Д. Сахаров говорив: «У минулому Славський – один із командирів Першої Кінної; при мені любив згадувати епізоди із цього періоду свого життя. Під стать характеру Славського і його зовнішність – висока могутня фігура. Сильні руки і широкі покаті плечі, крупні риси бронзово-червоного обличчя, гучний, впевнений голос».
Подвижництво Олександра Павловича Ляшка
(голови Ради Міністрів УРСР, інженера-металурга, також вихідця з Донбасу). Аж з відстані часу можна збагнути глибини його задумів й оперативність дій за межами зони радіаційного забруднення. У спілкуванні відчувалося, що людську біду він сприймає за власне горе, що зі всіх переселенців саме він постраждав найбільше.
Це його бездоганним володінням важелями економіки для чорнобильських переселенців виділено 28 тисяч квартир, побудовано 35 багатоповерхівок, 11 тисяч житлових будинків, 33 школи, 54 дитячих садочки, 64 фельдшерсько-акушерські пункти, десятки сіл газифіковано. Споруджено нове місто Славутич.
І працював Олександр Павлович за двох. Перший секретар ЦК КПУ В.В. Щербицький, інженер хімічного машинобудування, який закінчив ще й Академію хімзахисту ім. Ворошилова та всю війну у Тбілісі служив помічником начальника хімзахисту військового округу жодного разу до в Чорнобиль до рятівників не з’їздив.
На моє глибоке переконання, участь тодішніх українців у ліквідації наслідків аварії Чорнобильської АЕС, то незгасаюча героїчна сторінка в історії нації. Чорнобильська трагедія назавжди винесла вирок безчестя багатьом псевдочиновникам і виявила мужніх державників, захисників народу, імена яких ніколи не зітре із святої історичної плащаниці України жодне політичне забуття.
Від пропозиції Президії Верховної Ради УРСР присвоїти мені почесне звання Заслужений будівельник УРСР я відмовився. Вважав, що така моя діяльність в екстремальних ситуаціях входить у мої службові обов’язки. А за десятиліття роботи майстром, виконробом і начальником будівельно-монтажного управління відзначений раніше.
Борис Кириченко, інженер-гідротехнік, кандидат економічних наук, професор, член Національної спілки письменників і Національної спілки журналістів України
Немає коментарів:
Дописати коментар